Г. Косинка як художник досяг "своєї сили" в середині 20-х років XX століття. Форма його творів набувала реалістичної "чистоти", а зміст їх, виростаючи з окремих життєвих мотивів, ставав всеохоплюючим (М. Наєнко).
Його новели - "Фавст" (1923) і "Гармонія" (1933) є художніми роздумами Г. Косинки про драматичні випробовування людини й народу в добу післяреволюційного перевороту 1917-го року.
Василя Гандзюку (оповідання "Гармонія") було заарештовано і кинуто до муравйовської в'язниці. Василь - несвідома частина українського селянства ("... Не гаразд розуміє він, що воно визначає - нація? Справді, якої він нації?"). Проте у в'язниці він починає розуміти жорстокі ази більшовицької ідеології.
В оповіданні "Фавст" Прокіп Конюшина постає як особистість, що увібрала в себе виразно національні риси. Він мріє про справжню волю для свого народу. Хоч його і заарештували муравйовські карателі, він проголошує: "Пам'ятайте: сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби".
Для художньої мови Г. Косинки характерні лаконізм усної оповіді, образні фразеологізми, опертя на ситуації, взяті з народних джерел.
Письменник постає репрезентантом національної стихії, в якій передається найтонший порух душі українця. У нього переважає епічно-драматичне начало з залученням ліричних барв.
Разом із смертю Г. Косинки практично урвався в українській прозі художній напрям суто реалістичного, драматичного осмислення життя. Його відродження почнеться через три десятиліття в творчості окремих прозаїків-шістдесятників (насамперед - Григора Тютюнника). Тоді ж буде започатковано й процес поступового повернення в літературу й гідного й чесного імені Григорія Косинки.
