Чомусь найбільше нас цікавить інтимна лірика поетів. Мабуть, тому, що такі поезії дозволяють зазирнути у внутрішній світ іншої людини — ліричного героя, приміряти його до себе, вибрати те, що хвилює, що схоже на наше життя. До речі, слід уточнити для тих, цю проминув увагою уроки літератури, що інтимна лірика — це не тільки вічне кохання, зітхання і страждання, це все, що стосується внутрішнього світу людини, її думок про вічне, наболіле, і, звичайно, кохання. Також захоплює філософська лірика, але тільки якщо читач уже здатний осягнути вагомість поставлених питань. Особисто мене вразила філософська й інтимна лірика видатної української поетеси Ліни Василівни Костенко. Кращі поезії знайти важко, напевно, тому що автор — людина щира й відверта з читачем, вона не підстроюється під нього, а підштовхує, підносить до розуміння вічних цінностей, ростить душі. її ліричний герой — подібний до письменниці; він такий само мудрий, терплячий митець і учитель, що проповідує і доносить до нашої свідомості відомі, але чомусь забуті істини, а саме: необхідно жити в гармонії із собою і природою; треба цінувати кожну хвилину й мить життя й пам'ятати про вічність; слід ростити й берегти в собі людину передусім, бо важко народжується вона в нас, як правило, через муки і страждання, через осягнення несправедливості світу людей, душевні переживання. Попри всю трагічність свого світовідчуття, ліричний герой Ліни Костенко не мученик і не жертва, неприйнятними для нього є безсилість, відверта слабкість, але й безпідставну радісну балаканину він відкидає:
Що доля нелегка, — в цім користь і своя є. Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.
Ліричний герой — сильна особистість, яка сама обирає свою долю, чесну й сувору, щоб потім сказати: «У мене жодних претензій нема до Долі — моєї обраниці». Він віддає всі сили на те, щоб «зробити щось, лишити по собі», аби «слова не вичахли, як руди». Він турбується про душі інших, які не можна зраджувати, «бо в цьому схибиш — то уже навіки», несе читачеві глибоку думку про те, що треба берегти джерела духовного життя, щоб воно не зникло, «як ріка Почайна». Звичайно, така сильна особистість здатна глибоко й серйозно кохати, та тільки духовно рівну собі людину. І нехай це кохання починається зі сліз від невзаємності, та «це ще не сльози — це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу». Загартований ліричний герой, сильна жінка, може сказати:
Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.
Та ніколи не стане вона «слухняною рабою» сліпого кохання, яке ошукує й обтинає крила, її кохання таке, що дарує «важкого сонця древню булаву» і гордість за свого обранця, який «на сьогодні, на завтра, назавжди» (бо гідний цього) залишиться в її серці. Читаючи твори Ліни Василівни Костенко, ми віримо беззастережно цій талановитій письменниці і дивуємося її високому рівню думання, постійному доланню висоти, шляхетному служінню поезії, силі характеру. Вона вся — у своєму ліричному героєві, здатному називатися гордо — Людина, здатному вірити, любити і вчити читача кохати так сильно, щоб яскравіше сяяли зорі, думати про величне й високе, щоб провістити новий день — кращий, сонячніший, тепліший. |
