Визнання прийшло до Олеся Гончара з першого твору. Вчорашній фронтовик, за плечима ще нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії «Прапороносці» - і раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Для письменників його покоління визначальною, випробувальною в житті й творчості смугою стала друга світова війна. Пройшовши курс її «окопних університетів», Гончар виніс звідти сумні враження про руйнівні сили життя і з допомогою слова став стверджувати протилежне - «сильне, поетичне, непокорене, бунтівливе, незаплямоване, піднесене, красиве, творче в людині».
На рубежі 50-60-х років у авторовому осмисленні війни вирізняється з найбільшою очевидністю мотив утвердження духовної стійкості людини в умовах війни. В романі «Людина і зброя» не випадково центральні постаті - це вчорашні студенти-історики, а одному з них - Богданові Колосовському - доводиться виявляти свій стоїцизм не тільки в протистоянні фашистському оточенню, а й тоталітарному режимові, який репресував у 30-х роках Богданового батька й тепер готовий будь-якої миті посягнути й на нього самого. У романі оголюється ситуація, за якої людський індивід у «цивілізованому» XX ст. опиняється в трагічній самотності. Єдине, що утримує ще його «на рівних» у цьому світі, це - любов. Поетизація любові в «Людині і зброї» контрастує з воєнним божевіллям. Тему згубного впливу зброї на людину О. Гончар підносить до вершин трагедійного звучання. Але є певна відмінність і навіть полемічність у трактуванні цієї теми українським письменником і деякими зарубіжними майстрами, котрі так чи інакше зверталися до неї, скажімо, - Е. Хемінгуеєм («Прощавай, зброє»), Е. М. Ремарком («Час жити і час вмерти»), Г. Бьоллем («Де ти був, Адаме?»). Якщо в згаданих майстрів тема покоління, обпаленого чи то Першою чи Другою світовими війнами, трактується як тема втраченого, загубленого покоління, то провідний акцент О. Гончара - все-таки на незнищенності людського в людині, що особливо всебічно відтворено вже у романі «Циклон». Цей роман став своєрідним продовженням «Людини і зброї», образні системи в ньому мають широту асоціацій та глобальний характер - асоціюються тут не окремі деталі життя, а епохальні його пласти (циклон як фашистське нашестя і циклон як стихія природи); той же принцип - в основі розкриття психологічної напруги в душах героїв: Богдан Колосовський і його побратими-оточенці, які були «на самому споді життя», у фашистському концтаборі, сьогодні знімають фільм про той концтабір й своє покоління і водночас-ведуть боротьбу з природною стихією. В осмисленні цих випробувань О. Гончар відкриває незнищенне начало в людині.
Не менш цікаво розкривається ця якість і, так би мовити, у «мирній» творчості О. Гончара, де з плином часу прозаїк все більше заглиблюється у сферу філософських, моральних й естетичних проблем, які хвилюють людство, де все ширшає поле для авторських роздумів про саму сутність людини, її роль і місце у сучасному світі. До незвичайно складного способу, як висловився Д. Павличко, «схрещення» найболючіших світових проблем «столиць на дорогах одного українського села» вдається О. Гончар у романі «Тронка». З яким моральним і духовним багажем стоїть людина на порозі третього тисячоліття? Чи не розгубила вона чогось украй важливого на нелегкій дорозі? Яка доля у планети, що починає задихатися від надпромислової потужності та перебуває у постійному страху перед екологічною чи ядерною загрозою? Де вони, ті витоки гармонії, що їх так нервово і так болісно шукає сучасник? Втішатися слід з того, що назавжди відійшли у минуле літа уповільнених швидкостей, чи доречніше поставити питання так, як це робить головний персонаж Заболотний: швидкості, взяті самі по собі, - чи наближають вони людину до щастя? Та чи не найповнішою мірою жадоба «оволодіти істиною людського буття і людської історії в усіх її розтинах і вимірах» (П. Загребельний) характеризує роман «Твоя зоря», що його з повними підставами можна б назвати твором про шляхи і напрямки сучасної цивілізації. Власне, співставляються тут дві цивілізації: нинішня, надіндустріальна і, уповільнена в швидкостях, кінця 20-х - початку 30-х років, причому аніскільки не на користь першій. Водночас автор цілком свідомий: скільки не сумувати б за минулим, вороття до нього вже не буде. Але... Хоч на хвилину затримайтеся у своєму поспіху, люди кінця XX століття, дух переведіть, розгляньтеся навколо: відкинувши давні цінності, чи замінили ви їх кращими, тривкішими? Чи стали хоч на йоту добрішими та людянішими? - ніби звертається до нас письменник. Гострота змісту «Твоєї зорі» - в послідовному наголосі автора на можливих катастрофах у людських душах і потребі у зв'язку з цим шукання нових ідеалів у житті. Головний герой «Твоєї зорі» Кирило Заболотний, перебуваючи в якійсь зарубіжній країні з дипломатичною місією, вирушив у дорогу, щоб подивитися сенсаційне живописне полотно, на якому, за повідомленням преси, зображена «слов'янська мадонна»; художній смисл цієї дороги прочитується в романі як шлях до краси, до істини.
Ностальгія цього роману - не просто печаль за минулим, а печаль за природними печатками життя. Не має права, не повинна людина спотворювати власну природу, не може бути їй виправдання за стрімке наростання у світі руйнівних сил. Поставлені поряд, «Собор» і «Твоя зоря» складають своєрідну дилогію - як ланки єдиного роздуму про призначення людини на землі, є у романі епізод, в якому підліток Ліда Дударевич вигукує: «Які ви щасливі!.. Скільки хороших людей зустрічалося вам у житті... Ви жили на теплій планеті». «А ти хіба ні? Ти вважаєш, що зараз похолоднішало?» - запитує Заболотний, але дівча змовчало. Не відповів Ліді й Заболотний, однак кількома сторінками пізніше, роздумуючи над долею чи то канадського чи американського юнака, він робить висновок — «Нещасні діти всепланетного похолоднення». Зрештою, узагальнює прозаїк, планета на всіх одна, і кожен, хто живе на ній, несе часточку відповідальності за дорогу в майбутнє. Як каже про цю відповідальність Заболотний, «є вчинки, котрі сьогодні мають сприйматися як колективний гріх людства, тільки так! І кожен з нас має взяти на себе частку покути, кожен має пройнятися думкою, що ти - вартовий планети відповідаєш на ній за всіх і за все». Простежуючи, як письменник розробляє у своїй творчості тему збереження і нагромадження у світі енергії гуманності та доброти, необхідно водночас підкреслити: той загальнолюдський відгук, що його здатна викликати Гончарева проза, має своєю першопричиною глибоке національне вкорінення його слова. Усі найкращі, наймиліші барви і тони рідної України бринять у його слові, повсякчас звучить тут симфонія національної історії, гордість за приналежність до свого талановитого і працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв письменника. Але сам 0. Гончар стверджує, що його основне завдання - відкривати в людських душах «джерела світлі і здорові», хіба ж не сам він зізнається, що надає перевагу зображенню людей «зі світлом у душі», хіба не сам означає власний спосіб письма як «поетичний» чи «критичний» реалізм? Так, далебі, воно і є: 0. Гончар є одним з найсвітлоносніших художників сучасної доби, котрий повсякчас нагадує: «Мистецтво та література покликані стояти на варті духовності людини, берегти й у вік НТР поетичний початок життя, первісний вогонь краси». |
