Павло Тичина — видатний український поет, публiцист, перекладач, учений. Враження дитинства, яке пройшло серед народу, наснажували першу пiсню поета спiвчуттям до людини, що працею здобуває свiй хлiб. Уже в перших творах Тичини, якi виявляють пристрасну любов поета до людини i природи («Розкажи, розкажи менi, поле…», «Ви знаєте, як липа шелестить…», «Не бував ти у наших краях») бачимо глибоко оптимiстичне вiдчуття життя i його оспiвування.
Перша збiрка вiршiв П. Тичини «Сонячнi кларнети» вийшла друком 1918 року. До неї ввiйшли кращi з раннiх творiв, а також написанi в 1916— 1917 роках. Захоплено поет малює яскравi картини рiдної природи у вiршах «Арфами, арфами...», «Гаї шумлять…», «Ой, не крийся, природо…» природа зображена як буремна, могутня, осяйна. Поет спiває гiмн живiй природi, вiн славить сили матерiального сонячного свiту: Не Зевс, Не Пан, Не Голуб-Дух,— Лиш Сонячнi Кларнети. Образ Сонячних Кларнетiв у збiрцi — це образ всесвiтньої гармонiї. Поет оптимiстично сприймає природу, тонко вiдчуває її барви i звуки, показує її вiчно невгамовне життя. Але змалювання природи для Тичини не самоцiль, вона є невiд’ємною частиною повнокровного людського буття. Майстернiсть поета невiддiльна вiд змiсту його творiв. Вiрш «Гаї шумлять» — зразок нiжної i музикальної лiрики, яка, оспiвуючи природу, пiдносить значення краси i емоцiй як основи мистецтва. Основа цього вiрша, як i бiльшостi творiв збiрки «Сонячнi кларнети»,— народна поезiя. Це виявляється i в образах вiрша, i в художнiх прийомах: повторах, мелодiйнi ритмiцi, римуваннi: Я iду, iду — Зворушений. Когось все жду — Спiваючи. Спiваючи-кохаючи Пiд тихий шепiт трав голублячий. Чудовий образ весняного передгроззя змальовано в поезiї «Арфами, арфами…»:
Думами, думами —
Наче море кораблями, п
ереповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бiй Вогневий!
Смiх буде, плач буде
Перламутровий…
Уся збiрка пройнята радiсним вiдчуттям людини, яка вслухається у весняний шум зеленого гаю, усмiхається сонцю, квiтам, милується чарiвними хмарками, що бiжать по блакитному небi. Лiричний герой нiби «розмовляє» з природою, звiряє їй свої найпотаємнiшi, найiнтимнiшi почуття, захоплений її яскравими барвами, вiчним рухом, гармонією. Природа зображена активно дiючою, вона захоплює поета («душi моїй так весело»), збуджує в нього найкращi почуття, викликає справжню музику в душi. У поезiях «О, люба Інно», «З кохання плакав я» нiжно, з почуттям високої поваги до дiвчини висловлено прекрасне, чисте, як ранкова роса, почуття кохання. У «Сонячних кларнетах» поет ще шукає свого героя, намагається усвiдомити його iсторичнi перспективи; невпинний у творчому льотi, «чулий, тривожний» стоїть на перехрестях життя:
Йду в простори, я, чулий тривожний, (Гасне день, облiтає, мов мак).
В моїм серцi i бурi i грози
Й рокотання — ридання бандур…
Безперечно, збiрка Тичини «Сонячнi кларнети» — видатне явище в iсторiї української лiтератури. Можливо, головний секрет її привабливостi i для нас, теперiшнiх у її чудовiй молодостi, у свiжостi почуттiв, у молодiй радостi вiдкриття i сприйняття свiту.
|
