Народився 08.01.1938 р. в с. Рахнівка Гайсинського р-ну Вінницької обл.

1938 р. родина В. Стуса, рятуючись від «розкуркулення», перебралася до м. Сталіна (нині – м. Донецьк). Перші уроки поезії мав від матері, яка співала йому українських народнихень; у шість років пішов до школи, а в шістнадцять вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту.

1959 р. три місяці викладав українську мову та літературу в Таужнянській школі Кіровоградської області, потім два роки служив у війську на Уралі. Після служби В. Стус працював літературним редактором газети "Социалистический Донбасс". 1963 р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР (курс «теорія літератури»).

1965 р. Василь Стус одружився, а вже 1966 р. народився син Дмитро.

4 вересня 1965 р. на прем’єрному перегляді фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві Василь Стус взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників, за що 20 вересня був виключений з аспірантури, а потім звільнений із Державного історичного архіву. Працював на будівництві, кочегаром, інженером технічної інформації в проектно-конструкторському бюро, і це були роки інтенсивної творчої праці: поезія, переклади, критика, спроби писати прозу.

1965 р. Стус спробував видати свою першу книжку «Круговерть», але видавців не задовольняли ідейно-художні критерії автора, його громадянська позиція. Наступна збірка, «Зимові дерева», також осіла у видавництві, хоч мала позитивні редакційні рецензії поета Івана Драча і критика Євгена Адельгейма. 1970 р. книга вийшла в Бельгії, після чого В. Стус остаточно став вигнанцем системи.

Василь Стус активно протестував проти реставрації культу особи, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова. Відомі його відкриті листи до Президії Спілки письменників на захист В.Чорновола (кінець 1968 р.) — з приводу опублікованої в «Літературній Україні» наклепницької статті О. Полторацького «Ким опікуються деякі гуманісти», редакторові журналу «Вітчизна» Л. Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І.Дзюби (1969 р.), до ЦК КПУ і КДБ, до Верховної Ради України (1970 р.), де він пристрасно доводить згубність політики обмеження свободи слова, кричущих порушень прав дюдини.

У зверненні до своїх читачів (1969 р.) поет писав: «Післяармійський час уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і - необачно велика любов до нього... Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо — Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю "густу" прозу — Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю, Фолкнера... Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі».

12 січня 1972 р. Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди: йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей. серед яких було есе про творчість П. Тичини «Феномен доби».

Головною метою слідства було довести наявність постійних та ітенсивних контактів опозиційно налаштованої інтелігенції з українськими націоналістичними організаціями за кордоном. 7 вересня 1972 р. Стус був засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 5 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання. З лютого 1973 Василь Стус — у таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Теньгушовського р-ну, Мордовія).

Восени 1975 р. Стус ледве не загинув унаслідок прориву виразки шлунка. Перед госпіталізацією його привозять до Києва для «профілактики». 10 грудня в клініці ім. Ґааза в Ленінграді його прооперували.

Час від часу вірші під час «шмонів» забирали, нависала загроза їх знищення, що було для Стуса найстрашнішим випробуванням, тому він намагався якомога більше віршів пересилати у своїх листах дружині. У Мордовії це вдавалося, пізніше стало неможливим, його часто карали карцером, він мав лише одне побачення.

У серпні 1976 р. Стуса перевезли в табір № 19 (с. Лєсной у Мордовії). Звідти 11січня 1977 р. він був етапований на заслання в с. Матросова Тенькінського р-ну Магаданської обл., куди прибув 5 березня. Працював у золотодобувній штольні. 20 серпня 1977 р. з поетом стався нещасний випадок (перелом ступнів), після чого він потрапив на два місяці до лікарні. Пропало багато його книг і рукописів, Стусу були створені нестерпні умови. Винаймати кімнату не дозволяли — мусив жити в робітничому гуртожитку з колишніми кримінальниками. Його провокували, «розбирали» на зборах «трудового колективу», у місцевій газеті 08.07 і 03.08.1978 р. були опублікована брехлива стаття «Друзі і вороги Василя Стуса» та відгуки на неї. Голодуванням домігся десятиденної відпустки, щоб поїхати до Донецька, де ще встиг попрощатися з батьком, який помирав. Того ж року Василь Стус прийнятий до ПЕН-клубу.

У серпні 1979 р. Стус повернувся до Києва, працював формувальником у ливарному цеху, на конвейєрі взуттєвого об’єднання «Спорт», виступав на захист репресованих членів УГГ, і 14 травня 1980 р. поет був знову заарештований. Від адвоката відмовився, однак на суді його захисником був В. Медведчук. Засуджено його було до десяти років таборів особливо суворого режиму та п’яти років заслання, поет був визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Термін відбував у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Умови утримання тут були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, хвороби. На початку 1983 р. тримав голодування 18 діб, на рік запроторений в одиночку. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним «Птах душі», було конфісковано. Попри це 1983 р. Стусу вдалося передати на волю текст під назвою «З таборового зошита», після його опублікування на Заході, особливо після висунення Г. Бьоллем (1985 р.) творчості В. Стуса на здобуття Нобелівської премії, тиск на нього посилився.

28 сернпя 1985 р. за вигаданим приводом Стуса учергове було кинуто до карцеру, де поет оголосив голодування протесту «до кінця». Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985 р., похований на цвинтарі с. Борисово, а 19 листопада 1989 р. був перепохований на Байковому цвинтарі в Києві.

1993 р. - творчість Василя Стуса було відзначено Державною премією ім. Т.Шевченка.