І ВАРІАНТ
Мені дуже сподобалась повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Я вважаю, що цей твір є перлиною не тільки української, а й світової літератури. З перших же рядків він повністю захоплює увагу читача. Починаючи читати, ти забуваєш, де знаходишся, вже не помічаєш нічого поряд, тебе повністю поглинає цей талановитий, майстерно написаний твір. Михайло Коцюбинський не був родом з Карпат, але він так ретельно вивчив життя гуцулів, їхні обряди та звичаї, зміг так добре відтворити навколишню природу, що складається враження, ніби писав він про знайомих з дитинства людей, про рідні пейзажі. Мабуть, саме в цьому і виявляється талант.
Мальовнича природа Карпат з високими горами, стрункими смереками та стрімким Черемошем постає на сторінках повісті. А які люди тут живуть! Мені дуже цікаво було читати про побут, звичаї та обряди гуцулів, цей твір відкрив мені багато нового. Склалося таке враження, що верховинці жили у якомусь чарівному, казковому світі, вони щиро вірили у присутність злих та добрих духів у природі, могли побачити і чугайстра, і мавку, і зовсім не боялися цього, навпаки, сприймали це, як звичайну подію. Мені сподобалося, що письменник поставився до всього цього дуже серйозно, не намагався довести читачам, що це все вигадки, що селяни вірили в це через неграмотність або відсталість від цивілізації. Пишучи про світ гуцулів, Коцюбинський сам ніби став одним з них, перейняв їх світогляд, їхні вірування, а читач не відчуває присутності освіченого автора, який знає, що мавок не існує, що душі померлих не приходять на різдвяну вечерю.
І ми, читаючи «Тіні забутих предків», також залучаємося до цього магічного світу, починаємо вірити у все, про що пише Коцюбинський. Але слід зазначити, що письменник зовсім не ідеалізує світ гуцулів, не позбавляє його ознак реальності: тут також є злиденність, важка робота, смерть, ненависть і ворожнеча, проте є тут і кохання. І це кохання долає всі перешкоди, його не зупиняє ані ворожнеча двох родів, ані розлука, ані навіть смерть.
«Тіні забутих предків» — це не тільки твір про гуцульське життя, це ще, як я гадаю, ода високому, сильному, справжньому коханню. Образи Івана та Марічки відразу привернули мою увагу своєю незвичайністю. Якщо світ гуцулів можна назвати казковим, то світ Івана та Марічки — це казка в казці. Вони могли побачити й почути таке, що було приховане від інших, вони були творчими натурами, які тонко відчували все оточуюче, їхні серця билися в унісон, саме тому, мабуть, і відчув Іван, що з його коханою сталося щось погане. Незвичайність Марічки стає більш відчутною у порівнянні з Палагною, дружиною Івана. Саме її ім'я вже викликає у мене негативні емоції — не може жінка з таким ім'ям замінити тоненьку, одухотворену Марічку. Палагну автор змальовує як земну жінку, позбавлену будь-яких талантів та душевної витонченості. Вона думала лише про земне, матеріальне, тлінне. Не дивно, що не змогла вона стати доброю дружиною Іванові, який знов засумував за втраченим коханням, життя вже не цікавило його. Тому, як я гадаю, і дозволив він лісовій дівчині завести себе далеко в гори, добровільно пішов на смерть. Іван знав, що то була не Марічка, але йшов за мавкою, і я думаю, робив це тому, щоб хоча б на мить побачити кохане обличчя, почути рідний голос. Він жив лише спогадами і, можливо, мрією про зустріч вже за межами цього світу.
Цікавим здається мені і фінал твору, де сумний похорон закінчується веселощами — і це не авторська вигадка, а особливість гуцульського поховального обряду. Я думаю, що письменник закінчує твір саме так, щоб нагадати, що життя продовжується, і, можливо, щоб сказати, що Іван таки знайшов свою Марічку.
ІІ ВАРІАНТ
Твір «Тіні забутих предків» захопив мене надзвичайною кра¬сою зображення гуцульського побуту, органічністю злиття світу міфологічно-казкового і світу реального, нарешті, красою кохання Івана та Марічки.
Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу.
З самого початку твору вимальовується перед нами світ, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: «Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки...» Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу.
Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню.
Я думаю, письменник намагався через кохання головних героїв розкрити своє розуміння ідеального кохання, того почуття, яке може пережити тільки духовно багата людина, почуття, над яким не владні ні час, ні люди.
Але героям довелося зазнати страждання в розлуці, випробувавши своє почуття. Здавалося б, сила їхнього кохання переборола відстань. Іван не забув Марічку, а дівчина не зрадила коханого. Та в житті судилося інакше, бо загинула Марічка, забрала її холодна вода, вкравши у коханого, позбавивши його життя сенсу. І з того часу втратив Іван себе: «Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: «На, жери і мене!» Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село».
Навіть одружившися з Палагною, Іван тримав у своєму серці тільки кохання до Марічки. З дружиною жив мирно, спокійно, але без любові. Та Марічка не покинула його, відшукала серед живих, забрала із собою, щоб поєднатися там, в іншому світі, тьмяному, потойбічному, бо кохання ніколи не вмирає. В образі нявки з'явилася Іванові кохана, і він пішов за нею, нічого не лякаючись і не вагаючись. Через такий символічний елемент автор доводить, що справжнє кохання незнищенне.
Але мені здається, що тема кохання не єдина в повісті. Не менш важливою є тут тема духовної краси. Адже Івана та Марічку поєднала не просто взаємна симпатія. Вони обидва мали високі душі, сповнені розуміння й відчуття прекрасного, обидва любили музику, обидва були творцями, разом складаючи пісні. І життя їхнє було багатшим, ніж життя тієї ж Палагни, цілком зануреної у дрібні клопоти та мізерні радощі мізерного життя.
Повість «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського багато про що змушує задуматися читача. Адже в ній піднімаються такі проблеми, як проблема збереження культури предків, проблема духовності та справжнього кохання. Я вважаю, що це основоположні цінності життя, ті підвалини, на яких воно тримається.
Нехай наше життя вже досить далеке від того природного існування, яке вів Іван, і в ньому вже немає місця ні для чугайстра, ні для щезника, ні для нявок, і ніхто з нас у них вже не вірить, однак суть зовсім не в цьому. Чи вміємо ми берегти культуру своїх предків? Чи продовжуємо ми нести у віки нашу пісню, слово наше прекрасне? Чи не даємо буденним турботам відібрати у нас найголовніші почуття, здрібнити їх? Ось про що варто було б замислитися. Нам необхідно навчитися берегти красу навколо себе і всередині себе, навчитися бачити прекрасне, створювати прекрасне, перетворювати наше буденне життя на прекрасну казку, де немає місця злу, зате є місце справжньому коханню, поезії почуттів, пісні як вираженню наших почуттів, слову як засобу творення духовності.
ІІІ ВАРІАНТ
«Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків», — уже цей початок повісті «Тіні забутих предків» вражає незвичністю світу, куди запрошує нас письменник. Мабуть, перше почуття, яке викликає твір, — це подив — настільки все зображене є новим, не схожим на те, що знала раніше. Справді, хіба можна було уявити казковий карпатський ліс з голосом сокири, з дивними нявками, з веселим і підступним чугайстром, з арідником, щезниками... Це ж М. Коцюбинський, захоплений красою Карпат, самобутніми звичаями та віруваннями гуцулів, розповів про них у повісті і, без перебільшення, зачарував і читачів.
Якоюсь казковою музикою звучать для мене слова «царинка» і «маржинка», хоча означають вони буденні побутові поняття з гуцульського життя. А от трембіта — це вже інша музика, бо вона сповіщала горам і долам про чиюсь смерть. Ще одна мелодія — пісенна — полонила мою душу. Іван чудово грав на флоярі, а Марічка «обзивалась» на цю гру своїми співанками. Після «Тіней забу¬тих предків» такими зрозумілими і близькими стали гуцульські коломийки. Коли іноді чую цей рідкісний для нашого краю жанр, завжди згадую і навіть чекаю Маріччину пісню:
Ізгадай мні, мій миленький,
два рази на днину...
Справді, для мене «Тіні забутих предків» передусім пов'язані з казкою і музикою, хвилюючим і таємничим світом, який притягує, чарує і трохи лякає.
Але ж повість запам'ятовується ще й зворушливою історією кохання, яка, переконана, нікого не залишає байдужим. Гуцульські Ромео і Джульєтта, як називають Івана ? Марічку, вразили силою і красою кохання. У коленого з героїв любов єдина на все життя. Вірність їй довелося продемонструвати Іванові. Скільки невимовного горя в його поведінці і вчинках після загибелі Марічки! Письменник порівняв його з ведмедем, «що зализує рани». Іван блукав по лісі, «живлячись ожинами, водою з потоків». І це впродовж шести років! Здавалося, за цей час біль мав пройти. Герой повернувся, одружився, почав ґаздувати. Але ж це був не Іван. Таке вражений, що ходив за маржинкою, працював на царинці хтось інший, а Іванова душа продовжувала блукати в лісі понад річкою, щоб почути знайомий голос:
А я тебе ізгадаю сім раз на годину.
Не можу без сліз читати опис Святого вечора, коли Іван, молячись, знав, що за його плечима плаче, схилившись, Марічка. Герой так і не зумів забути свого кохання — не зумів жити без нього. Може, цим і пояснюється його загибель...
Повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» — по-справжньому хвилюючий твір, у якому поєднуються казка і життя, в якому серед мальовничої природи і самобутніх звичаїв люблять і страждають красиві і ніжні герої, здатні до вірного і єдиного в житті кохання. |
