І ВАРІАНТ
Україна, її доля, її майбуття — головна тема творчості видатного українського поета В. Стуса. Про що б поет не писав, чи то про матір, чи то про сина, дружину, самотність свою у чужих краях — пін пише про рідну землю, згадуючи її з ностальгією. В одному з листів до Андрія .Малишка він писав: «Я визнаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним хлібом — «Жагою» Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя...»
Але якою бачить у своїх мріях Україну поет? Чи тією зацькованою й настрашеною, задушеною тортурами країною, що раз за разом викидала його за свої межі, не маючи сміливості вшанувати палку любов до себе нещасного сина? Чи іншою, світлою, чистою, гордою, віками омріяною своїми митцями? Відповімо на це питання словами поета:
І собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми...
Поет бачить Батьківщину зовсім не такою, якою вона є насправді, прозираючи своїм поетичним натхненням далеко вперед. Та в поезіях табірного п'ятнадцятиліття біль розлуки з Україною поступово стає болем очужіння, Україна немовби відсторонює мученика від себе, не хоче вивищитися до його страждання, стати гідною самої себе:
Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни.
Ти повернувся, але край не верне —
йому за труну пітьма кам'яна.
Очужіння рідної Батьківщини перетворюється для поета на ще страшнішу муку, ніж розлука з нею, бо там, у засланні, у таборах, йому потрібен ідеал, задля якого мусить страждати, йому потрібна підтримка, натхнення. Повернення у рідний край розчаровує. Ні, він не зрадив Україну, він, навпаки, любить її такою, якою тепер вона не може бути, плазуючи перед чобітьми, що її топчуть:
Стала невпізнанна уся моя Батьківщина кохана,
що знаною здавалася здаля...
і світ нехитрий, в якому люди не живуть, а сплять...
Біль за Вітчизну, почуття гіркоти й смутку сповнюють серце поета, який все своє життя віддає боротьбі за власні переконання:
За стодолями Вітчизна,
перестрашене пташа,
то мій трунок і трутизна,
нею витліла душа.
Вітчизну Стус сприймає у дусі романтичної шевченківської традиції. Україна — це рай, але рай сплюндрований. Тому образ України протиставляється образам тюрми-Колими, чужині, але, з іншого боку, і доповнює їх саме через свою сплюндрованість.
Майбуття України Стус інколи зображує як майбутнє пекло, і це тривожить поета більше за власне життя. Безмежна любов до рід¬ної землі, українського народу, краю свого змушує митця ставитися до них з найвищою долею вимогливості, доскіпливо дивлячись на темні сторінки історії, не прощаючи їх.
З болем у серці пише Стус про трагічну долю народу, який не зміг, не зумів відстояти свою правду, свою незалежність. Всю вину за це поет ніби бере на себе:
Народе мій, коли тобі проститься
Крик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах?
Україна замучена тоталітарним режимом, вона вже не мріє про незалежність, діти її забувають свою славну історію, віддають на нищення найкращих своїх представників.
Але чи поет судить свою нещасну Батьківщину? Ні, не судить, не засуджує, не зраджує. Він не розділяє себе з рідною землею, хоч і перебуває від неї далеко. Україна стає для нього неначе земля обітована, до якої треба повертатися попри все, хай навіть вже після смерті:
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Образ України у творчості поета всеохопний і є синонімічним з поняттями «життя», «світ». І це вже не просто любов, а та найвища відповідальність за землю, на якій ти мав щастя чи нещасть наро¬дитися, якою визначається громадянин, ні, Громадянин, саме з вели¬кої літери. І для нас, майбутніх поколінь, приклад поета є дуже показовим і повчальним, тому що багато хто з нас дуже часто скар¬житься на низький рівень життя в Україні, час від часу позираючи на сите й забезпечене життя в інших країнах. Та пам'ятаймо, що доля визначила нам народитися саме тут, значить, у цьому є якийсь сенс, так повинно бути. І саме ця земля дала нам життя і хліб, щастя і страждання, сміх і сльози. Саме тут живуть наші батьки і, можливо, житимуть наші діти. Тому ми повинні піднести цю землю перш за все у своїх власних серцях, виплекати там любов до неї. І тоді поняття «патріотизм» перестане бути заяложеним і за¬тертим, неправдивим, а стане таким же природним, як дихання. І тоді ми гордо зможемо сказати словами нашого поета:
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати,
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожильна,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
ІІ ВАРІАНТ
Багато гучних і ніжно-тихих слів про рідну землю було сказано і написано в різні часи. Поети присвячували їй найпалкіші рядки, які часто ставали піснями чи гаслами. А ось Василь Стус, життя якого стало освідченням у любові до України і дорогою до неї, як це не дивно, пише: « А я не можу й слова проронити... Освідчуватися не вмію.» Але його вірші бринять любов'ю до Батьківщини.
Образ України проходить через усю поезію Стуса. Про кого б не говорив поет: чи про матір, чи про дружину і сина, чи про свою самоту — скрізь, у кожному слові, присутня втрачена Вітчизна. Україна була для Стуса найбільшою святинею, його духовним порятунком:
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні.
І лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
Україною поет жив, марив і скнів на чужині. Ця любов була головним смислом його життя. Навіть у похмурих північних пейзажах йому бачилася Україна. Прикладом цього є вірш «На колимськім морозі калина...»:
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
За тюремними мурами бачить поет калину, за якою тужить. Якимись вітрами занесло цю калину на Колиму. У вірші «У цьому полі синьому, як льон» поет створив казковий образ рідної, прекрасної землі, оповитої чарівним синім кольором: кольором безкрайнього синього неба милої його серцю України.
У віршах періоду заслання Василь Стус часто згадує рідну землю. Ці спогади дають поетові віру, надію і силу («Вітчизно, Матере, Жоно! Недоля ця, коли б не ти, мене косою підкосила...»), вони стимулюють до життя навіть у найстрашніші хвилини вагань, відчаю та внутрішньої боротьби («Бо вже не я — лише жива жарина горить в мені. Лиш нею я живу. То пропікає душу Україна — та, за котрою погляд марно рву»). То «зрадливою, зрадженою» виступає Батьківщина, то «дивним», «далеким краєм», який ще «обрадіє із печалі». Почуття поета нагадують коливання маятника: від відчаю і болю — до сподівань на кращу долю як власну, так і Батьківщини.
Любов'ю до України, тугою та сумом за нею пройнято багато поезій Стуса: «За мною Київ тягнеться у снах», «Сосна із ночі випливла, як щогла», «Такий близький ти, краю мій». У цих творах любов до України розкривається через глибокі ліричні переживання поета.
Любов до рідної землі переповняє поезії Василя Стуса, робить їх вічними. Але, на жаль, ця ж любов стала життєвою трагедією геніального поета.
ІІІ ВАРІАНТ
«А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі», — писав Стус у поезії «За літописом Самовидця». Але Україна ніколи не була далеко від поета, вона завжди жила у душі митця. Любов до рідної країни була метою його існування.
У своїх творах Василь Стус порушував багато різноманітних тем, але тема любові до рідного краю, до чарівної України була головною темою творчості митця.
На чужині, в ув'язненні, Василь Стус жив і марив Україною. У похмурих північних пейзажах йому бачився рідний край:
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Бачить автор змучену Україну і в образі калини, що зацвітає рудими слізьми «на колимськім морозі». У душі поета живуть самотність, покинутість, велика туга, яку супроводжують «безгоміння, безлюддя довкола, тільки сонце, і простір, і сніг». Такі переживання охоплюють душу ліричного героя у творі «На колимськім морозі калина...». Мотив самотності можна побачити і в поезії «У полі синьому, як льон...», в якій ліричний герой намагається вистояти попри всі перешкоди, прожити життя так, як потребує душа. А вистояти дуже нелегко, бо проти беззахисної людини «сто чорних тіней довжаться, ростуть і вже... устріч рушають». У вірші автор використав деякі символи. Поле — символ життя, а синій колір — синє марево, колір національного світобачення поета.
Тугою за рідним краєм проникнута поезія «Верни до мене, пам'яте моя...». Ліричний герой прагне пригадати найкращі часи свого життя, найкращі куточки рідної землі.
Любов'ю до України, тугою та журбою за нею пройнято й багато інших поезій Василя Стуса: «За мною Київ тягнеться у снах...», «Сосна із ночі випливла, як щогла...», «Такий близький ти, краю мій...». В усіх творах тема любові до України розкривається через гіркі, болючі переживання поета.
Серце митця завжди линуло до України, мабуть, з думкою про неї він і помер. Василь Стус вірив, що нащадки познайомляться з його творами, вірив, що не залишить його поезія читача байдужим до долі матінки-України, знав напевно, що у своїх творах повернеться до рідної країни, до рідного народу. Недаремно ж писав:
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя...
|
