І ВАРІАНТ
Двадцять перше століття. Століття, ознаменоване розвитком науково-технічного прогресу, будівництвом міст-гігантів, зростанням темпу життя, яке кипить і вирує. Ми завантажені інформацією, що лунає з радіоприймачів, телевізорів, ми не можемо вирвати жодної хвилини з напруженого графіка... Але ось погляд падає на книжкову поличку, на ту саму книгу, що перечитував десятки разів, — «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка. Відкриваєш, і: «Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється — ожива, як їх почує..."
Що несуть нам поезії Тараса Шевченка? Спокій, умиротворення. Коли читаєш його вірші, то ніби переносишся від шаленого темпу сучасного життя до України XIX сторіччя. Ніби наяву бачиш українську землю, не розриту, не стривожену ще здобуттям корисних копалин, синє небо, не затягнуте димом заводів, чисті річки, не забруднені відходами. Одне слово, рай на Землі, де відбувається спокійний розважливий плин буття...
«Спокійний»?! «Рай»?! Уважно читаючи, розумієш, що ні. Перед нами постає інша Україна, може, не сплюндрована науково-технічним прогресом, але «ображена» власними дітьми, що «забули Бога», і «продають» рідну землю чужинцям, «розпинають» свій народ, заганяючи його в рабство. Наприклад, у поемі «Сон» бачимо: «латану свитину з каліки знімають», «розпинають вдову за подушне», «опухла дитина, голоднеє мре», покритка «попідтинню з байстрям шкандибає*. І Тарас Шевченко не може бути байдужим до цього, він протестує, благає, молить, проклинає... Читаючи, усвідомлюємо: як нам зараз потрібний його голос! Адже очевидно, що Україна не тільки знесилена економічно, а й вражена страшною хворобою — денаціоналізацією, яка породжує моральний занепад, втрату єдиної для всього народу мети — здійснення історичної місії. Звідси — духовне каліцтво нашого покоління:
А той, щедрий та розкошний,
Все храми - мурує
Та отечествсо так любить,
Так за ним бідує,
Так із його, сердешного
Кров, йк воду, точить!..
Дійсно, століття рабства спричинили загрозливі зміни в характері українців: уже байдуже, якою мовою розмовляти, до якої мети йти. Помітне явне духовне каліцтво цілого покоління, його апатичність до національних питань, зневір'я у краще майбутнє. Зрозуміло, коли до національних питань байдуже чужинцям, але ж мова йде про своїх громадян, серед яких навіть інтелігентні люди забувають слова Кобзаря: «Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, та ще гірше спати, спати і спати на волі!»
Вихід один — прислухатися до пророчих слів Тараса Шевченка, який, по суті, є совістю нації, і продовжити будування суверенної держави, наближаючись до тріумфу справедливості ї свободи, до того, про що мріяв великий Кобзар.
ІІ ВАРІАНТ
«Все йде і все змінюється», — сказав давньогрецький філософ. Змінюються люди, народи, країни, приходять і йдуть правителі, змінюють одна одну ідеології, режими. Вже майже півтора століття минуло від дня смерті Тараса Григоровича Шевченка, геніального сина українського народу, і за цей час його рідна земля, його Україна значно змінилася: ми нарешті здобуди свободу, можемо вільно розмовляти рідною мовою, жоден загарбник не зазіхає На нашу землю, і незалежність України визнана в усьому світі. Саме про це і мріяв наш Кобзар.
Та чи означає це, що його поезія перестала бути актуальною, адже, здавалося б, усі заповіти Тараса Григоровича виконано? Тоді чому ж за останні роки ми все частіше звертаємося до творчості великого Кобзаря, знаходимо все нові смисли в його словах?
Мені здається, що зараз ми знову відкриваємо для себе Шевченка, маємо змогу подивитися на його твори не крізь призму радянської ідеології, а вже чистими, позбавленими забобонів очима. Деякі твори були тільки нещодавно введені у шкільну програму, а раніше їх вивчення вважалось небажаним. Одним з таких творів є поема «Великий льох», де поет говорить про жахливі наслідки Переяславської ради і засуджує Богдана Хмельницького за проведене ним приєднання України до Росії, яке довгі роки називали «возз'єднанням» двох братніх народів. Так, ми дійсно братні народи, проте чомусь довгий час представники спочатку Російської імперії, а потім і радянської Росії дивились на українців, як на менших братів, розвивали в них комплекс меншовартості. Шевченко бачив, що зробили з Україною російські владики, скільки горя й нещасть принесли її народові, а особливо жорстокими були Петро І та Катерина II. Як пророк, як людина, що не може стримати слова правди, поет не мовчав, відкрито висловлював свою думку, проте деякі занадто віддані владі нащадки-дослідники говорили про «неправильне розуміння Шевченком політики видатного російського царя-реформатора».
Для багатьох поколінь Шевченкові слова були пророцтвом, порадою в тяжкі часи, настановою до дії, повинні вони залишатися цим і для нас. Бо, як я гадаю, не все з того, що хотів великий поет для своєї країни, ми виконали, не всі люди в нашій країні по-справжньому вільні та щасливі, адже залишилися невирішеними багато проблем, у тому числі й економічні. Проте, я гадаю, особливу увагу слід приділити проблемам духовним, вихованню молоді, формуванню ще змалечку любові та відданості рідній землі. Ми не маємо права, сидячи на одному місці, лаяти владу, життя та свою країну, а повинні робити якісь власні внески, щоб змінити ситуацію на краще, вірити у ці зміни, як щиро вірив Тарас.
Сьогодні, як ніколи, актуальні Шевченкові слова «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». Бо за останні роки Україну поглинуло засилля американізованої маскультури, більшість продукції якої не має нічого спільного ані з духовністю, ані з моральністю. Ми не повинні загубитися серед інших народів, серед чужих традицій, перейняти чужий спосіб поведінки. Нам треба пам'ятати, що ми — українці, народ, який має багатовікову історію, мова якого входить у трійку наймелодичніших, найкрасивіших мов світу. Адже, як говорив великий поет, «хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються...»
Отож, слова Тараса Шевченка і сьогодні живі та актуальні, бо вони звернені до совісті народу, не дають їй заснути, закликають до дії. |
