Поема «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка — незвичайне й важливе явище в українській літературі. В ній знайшло своє відображення багатовікове прагнення українського народу до незалежності. Та разом з тим вона зовсім не схожа на інші поеми героїчного жанру. Поряд зі сторінками, що відтворюють боротьбу українського народу з польською шляхтою, оживають ліричні світлі картини прекрасного кохання Яреми і Оксани. Ця поема викликає інтерес у читачів усіх часів. Незабутні її сторінки яскравими картинами виникають в уяві. Передусім звертає на себе увагу вступ до поеми. Та й не один, а два. У них даються міркування про історію гайдамацього руху, про ті джерела, до яких звертався Шевченко, створюючи поему. Але особливе значення, по-моєму, в цих вступах мають рядки-роздуми про українську мову, літературу. Шевченко стверджує, що він пише тією мовою, «що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла». Саме «Кобзар», «Гайдамаки» були першими ластівками української літератури, а Шевченко, як Данте в Італії чи Пушкін у Росії, став основоположником української літературної мови та національної літератури. І якщо вся поема — це уславлення мужності народ¬них борців за свободу, то ці сторінки поеми — приклад справжнього подвигу геніального поета, який протиставив «шляхетній» і культурній тематиці тогочасної літератури свою «кобзарсько-мужицьку» музу. Найяскравіші і найбільш вражаючі сторінки поеми присвячені картинам визвольної боротьби українського народу.
Пекельнеє свято По всій Україні сю ніч зареве, Потече багато, багато, багато Шляхетської крові. Козак оживе...
Вірними лицарями свободи постають перед нами Ярема, Залізняк, Гонта. Хіба можна забути, як на тлі кривавих пожеж народної помсти вимальовується постать у чорній киреї: мужній ватажок народного повстання Іван Гонта своїм синам хату серед степу «глибоку будує», просить у них прощення за те, що змушений був убити їх. Непомірно дорогу ціну заплатив він за свободу.
Спочивайте, діти, Та благайте, просіть бога, Нехай на сім світі Мене за вас покарає, За гріх сей великий! Простіть, сини! Кожен рядок, кожне слово цієї поеми дзвенить славою козацькій вольниці, возвеличує подвиги в ім'я свободи рідного народу. Поема сповнена і великою тугою за тими славними часами. Серце поета болить від того, що правнуки героїчних прадідів ходять у ярмі, забули своє минуле. |
