...Довге пасмо високих Трансільванських Альп, безліч сопок, які у світлі останніх денних променів сонця здають­ся золотими. Одна з них під номером 805 стала місцем і свідком героїчного подвигу і славної смерті білявого білоруського юнака Юрія Брянського, який з палким за­кликом: "Вперед! За Батьківщину!" вистрибнув з окопу на фашистів і повів за собою своїх мінометників.

Фашистів відбито, багато з них знайшли ганебну смерть не на своїй землі. Але Юрій теж загинув. І от лежить він мертвий. Брянський! Він у могилі. Навколо його бойові друзі. А я читаю і думаю про те, що перемога над ворогом далась нам нелегко: за неї віддали життя такі прекрасні люди, як Юрій. Пам'ять про них повинна бути священною. Ще я думаю, як жаль, що цей вчорашній студент не стане вже ніколи викладачем математики, що його не діждеться старенька матуся, що ніколи він не побачить своєї коханої і не пізнає з нею щастя. Ніколи! Вдуматися тільки в ці слова! Скільки мрій, планів, прагнень — і чорна могила. Адже він мав на все це право, він завоював його своєю кров'ю. Та даремно. Як треба пишатися такими людьми, які віддали своє життя за нас, щоб ми жили і милувалися чистим небом, ясним сонечком.

Серед інших героїв юний боєць Гай відразу ж завойовує наші симпатії своєю м'якістю й простодушною довірливістю. Він символізує собою молодь того часу, яка ставала на захист Вітчизни. "Славний хлопець, — рушаю­чи, подумав Черниш. — Життя в нього, як стумок, чисте". А яким воно мусить бути, коли тобі тільки вісімнадцять чи двадцять років! У такі роки життя здається особливо пре­красним, дивним. І раптом хлопець, що хотів світ приголу­бити, підірвався на міні серед квітів і чебрецю, що по-на­шому пахне. "Гай лежав розпластавшись. Боєць і тепер довірливо і трохи здивовано дивився у чисте небо, а його очі були ще синіші за небо, прозорі, як камінь сапфір. І найдивніше було, що в руці боєць ще стискав свої сині ва­сильки". Скільки таких юнаків загинуло на війні?! Скільки подвигів звершили вони в бою! Гинула молодь — цвіт на­шої держави. 1 в цьому велика трагедія війни.

Третій епізод, що схвилював мене до глибини душі, до сліз — це смерть Шури Ясногорської. Сталось це в долині, в якій так рясно цвіли маки. 1 хоч надворі сонячний весняний день, але ці червоні маки чомусь нагадують кров, t во­на пролилась. Це була кров юної дівчини-берізки. Ця гаря­ча кров кличе до помсти і водночас вчить нас пильності. Ворогові, як і звірові, не вір. Корисно пам'ятати про це і сьогодні. Бо життя кожного — коштовний скарб!

Цих сторінок роману не забути ніколи. На все життя запам'ятаються вони мені.