І ВАРІАНТ
Для свідомості більшості читачів Василь Стус залишається легендарною постаттю незламного борця за волю України. Країна в той час потребувала свого героя, який би став на захист вічних цінностей буття, і такий герой з'явився. Як мало хто в той час, він словом і ділом здобув право називатися справжнім національним героєм.
Слово Василя Стуса зайняло свою мистецьку висоту і гідно тримає її. Це він проголосив одвічне право людини і митця вільно висловлювати свої думки, вільно мислити, вільно вибирати свій шлях у житті. Прагнучи правди в житті й творчості, зазнав важких випробувань, поневіряння, гоніння, засудження, заслання.
Василь Стус вповні, по самі вінця своєї зболеної душі, пізнав немилосердні муки зазіхання на внутрішню свободу шляхом фізичного спокорення, тотального нищення творчого генія, навіть у славнозвісні шістдесяті роки, роки «хрущовської відлиги». Він писав:
Обвали днів і літ —
як пам'яті провали,
внизу струмлять хорали,
вгорі — вселенський гніт,
і мову одібрали —
вселенський душить світ!
У тоталітарному суспільстві поет не міг і не хотів бути знаменитим. Внутрішня свобода для нього дорожча за будь-яку славу, визнання, бо в умовах комуністичної деспотії це була одна з найпідступніших репресій.
Головне для Стуса — зберегти внутрішню свободу, хоча «сто кістлявих рук нещастя заломило», хоча поет зримо відчуває, як його «прозоре тіло пливе за смертний пруг», бачить внутрішнім зором себе, розіп'ятого — «це може статись в кожнім тижні», та він не боїться смерті, іноді навіть викликає її:
О, власну стріти смерть — як щастя засягнути
і обірвати пута, ввійти у коловерть.
Страшно це розуміти, але вінцем свободи, її втіленням для поета є смерть, оскільки життя не дає йому можливості жити, і лишається тільки:
смертю зберегти себе, внутрішньо вільного,
для себе і для України.
Тепер провидь у маячні
десь Україна — там
усе — в антоновім огні —
жахтить усеочам.
До неї ти від неї йдеш.
Страсна до неї путь
та, на котрій і ти падеш
і друзі — теж падуть.
І поет знаходить у собі сили перебороти страх смерті, страх покарання за непокору, які, можливо, притаманні кожній людині. Він знаходить сили бути вищим за будь-які страхи, тому й пише:
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаюсь, чи важкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття...
Своє життя поет сприймає як сходження на Голгофу, як хресний путь, на якому він, як і Христос, повинен нести свій хрест до кінця, тому що од цього залежить не тільки його власна доля, але й доля цілого покоління, народу:
Ця Богом послана Голгота
веде у паділ, не до зір...
Скільки страждання, і більшою мірою страждання психологічного довелося зазнати митцеві. Але з повним розумінням свого покликання він пише:
Сховатися від долі — не судилось.
Ударив грім — і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти — все, що снилось,
як смертеіснування й життєсмерть.
Багато хто, мабуть, задумується над питанням: чи це страждання викувало поетичний талант Стуса? Цікаво, що більшість критиків пишуть про те, що якби не стражденна доля поета, якби не тюрма і каторга, Стус не став би тим, ким є, і тоді б Україна не мала свого поета. Ця думка кочує із журнальних, статей в газетні, вона присутня на сторінках підручників, але чи можна з нею погодитися. Я думаю, що це Стус творив свою долю, це він витворював свої страждання, тому що інакше просто не міг. Він не міг змиритися з оточуючою його дійсністю, з політикою тоталітарної держави, не міг пристосуватися, скоритися. Він був поетом ще до першого свого заслання, він, мабуть, був Поетом від народження і був сильною особистістю, яка не могла пливти за течією. І, як бачимо, навіть дуже сильний вітер не міг зламати чи зігнути міцного дуба.
ІІ ВАРІАНТ
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
В. Стус Василь Стус жив заради того, щоб український народ мав право на рідну мову, на історичну пам'ять, на самобутню культуру, на незалежну державність.
Життя його схоже на спалах — короткий і яскравий. Воно сповнене пекучого болю і трагізму. Тривалий час поезія В. Стуса була недоступною читачеві, а сьогодні вона вже повернена народові, задля якого він боровся і віддав своє життя. Його вірші, літературно-критичні праці є національною гордістю нашого народу, великим духовним багатством.
Перша збірка поета з передмовою Андрія Малишка побачила світ у 1959 році, після чого кожного року у видавництвах «Донбас», «Дніпро» виходять нові твори поета, переклади, літературознавчі статті. Його вірші — це поезія розуміння, це поезія, наскрізь пройнята українським духом.
У 1970 році В. Стус промовив останнє слово над могилою талановитої української художниці Алли Горської, по-звірячому вбитої кадебістами. Йому не могли пробачити тих правдивих звинувачень на адресу системи. Починається постійне цілеспрямоване цькування поета, а в січні 1972 року його заарештовують.
У листі до Президії Верховної Ради СРСР Стус писав про те, що він, український літератор, репресований за політичними мотивами, не вважає себе винним. Його боротьбу за демократію, писав він, розуміють як наклеп на радянський лад, а схвильованість думки про кризовий стан української культури вважають націоналістичною. Так, любити Україну, свій народ було в ті часи небезпечно. З такими безглуздими звинуваченнями поет не може погодитись, винним себе не визнає навіть в останньому слові на суді.
Василь Стус постає перед нами мужнім борцем за долю народу, за майбутнє України. Він готовий піти шляхом Тараса Шевченка, готовий стати мучеником, як Павло Грабовський, і пронести свій хрест:
Над цей тюремний мур, над цю журу
і на Софіївську дзвіницю зносить мене
мій дух.
Василь Стус вірив, що обов'язково настане той день, коли Україна стане вільною. Він був мужньою людиною, і зламати його було нелегко. Його позбавляли права на закупівлю продуктів харчування, переводили до штрафних ізоляторів, майже щоденно оголошували догани. І це, безумовно, позначилося на здоров'ї поета.
З грудня 1982 року Василя Стуса відправлено на рік до камери-одиночки, а в карцері табору особливого режиму поет після тривалого голодування помер. Так жорстоко розправилася радянська влада з мужнім правозахисником, талановитим поетом.
Але жахливі умови табірного життя не витравили з душі поетової почуття людської гідності. Він порушує проблеми добра і зла, стверджує перемогу справедливості. У своїх віршах Василь Стус створює образи людей з життя, заглиблюється у їх внутрішній світ.
Багато спільного має Василь Стус із Тарасом Шевченком: визначне місце в історії української культури, подібність життєвих доль. Справді, мабуть, немає двох інших українських поетів, які б за силою патріотизму, любові до України, незламністю духу були такими близькими. Подібні в них і життєві дороги: обом судилося прожити по сорок сім років, зазнати тяжкого, несправедливого вироку, довгих років неволі.
Своєю творчістю Василь Стус піднявся до вершин світової поезії. «Його ім'я сьогодні на устах не лише у знавців української літератури, а й у всіх, кому дорога Україна», — пише І. Дзюба.
ІІІ ВАРІАНТ
Життя і творчість Василя Стуса, одного з найвизначніших українських поетів XX століття, схоже на спалах — короткий і яскравий. Сьогодні його ім'я мало відоме в Україні, багато людей його взагалі не чули. І це не дивно, адже довгий час воно замовчувалося, творчість була заборонена.
Трагічно склалася доля Василя Стуса. Запальний, нетерпимий до будь-якої неправди, поет особливо боляче сприймав спроби тоталітарного режиму витравити останні рештки духовності нашого народу, зрусифікувати Україну, знищити саму українську мову. Як тільки міг, він відстоював самобутність української нації, виступав проти закриття українських шкіл. Щедро обдарований, чесний, наполегливий, В. Стус міг стати великою людиною, якби не тогочасна дійсність, що душила талановитих людей. Такі особистості, як Стус, були небажаними для радянської влади. Після перегляду у 1905 році кінофільму «Тіні забутих предків» він звернувся до глядачі» у кінозалі зі сміливою промовою і закликом виступити проти арештів творчої інтелігенції України, проти незаконних дій уряду і КДБ. З цього часу почалися поневіряння поета. Його було заборонено брати на роботу. Потім — арешти, відмови у друкарнях, переслідування. І ось у 1972 році його засуджено. Так почався його шлях на Голгофу через мордовські та колимські табори.
Але навіть перебуваючи в таборах, Василь Стус не корився, а мужньо боровся. Його життя — це терниста дорога, це дорога через будь-які перешкоди до правди і віри в майбутнє. Безмежно люблячи Батьківщину, поет ніколи не жалів про обраний шлях:
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Поет реально дивився на життя, він розумів, що його доля буде тяжка, а шлях тернистий. Але, відчуваючи це, поет іде назустріч долі рішуче і сміливо. Він твердо переконаний у тому, що правда за ним. Тому зі спокійною гідністю і чистим сумлінням він каже:
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті невідворотних верст...
Поезія «Як добре те, що смерті не боюсь я...» є поетичним і громадянським маніфестом В. Стуса. Вірш сприймається як своєрідний монолог, неначе останнє слово несправедливо засудженого героя — мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її майбутню перемогу.
Трагедія Василя Стуса в тому, що він був чесною людиною і не пішов на компроміс із совістю, в тому, що він щиро любив Україну, а його вимоги до себе і до суспільства були справжніми.
|
