І ВАРІАНТ
Як часто ми захоплюємося красою тих місць, де ми народилися й виросли, як часто багатство й велич, безкрайність і неповторність українських земель дивують і вражають нас! На щастя, ми живемо тут, тому ніколи не сумуємо за втраченою рідною землею, а туга ця — величезна і страшна, особливо коли не за .власним бажанням ти покинув свій край, а за примусом обставин. Відомий український поет, лицар духу, найвидатніший представник Празької групи Євген Маланюк змушений був залишити Україну, коли захлинулися визвольні змагання, коли переміг більшовизм й Україна була віддана на поталу червоній ідеї. З 1920 року і до смерті у 1968 році — це поневіряння на чужині: ніколи не побачить уже письменник України. І хоча жив Є. Маланюк у цей час у вільних країнах, міг вибирати, де творити — у Польщі, Чехословаччині, Німеччині, США, але то був невільницький вибір. Без України «повільна, нестямна загибель... Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі мстить, нагадуючи, що тебе нема.» Вона, Україна, у думках і мріях поета. Образ Батьківщини у творчості Євгена Маланюка неоднозначний і ємний. Як люблячий син, він бачить тільки найкраще в ній — співучу далеч степів, красу жінки, незнищенність:
І ось встає із піни Понту
Над хвиль розгойданим свічадом
Співуча мрія горизонту —
Сліпуча Степова Еллада.
Степова Еллада, як називає Україну поет, асоціюється з багатющою культурою Давньої Греції. Саме таку культуру, такий потенціал вбачає Є. Маланюк у рідному краєві. «Блакитним мітом в золотім полудневім меду» стала для нього Україна, про який тільки можна мріяти і ніколи — досягти:
А мені ти — фата-моргана
На пісках емігрантських Сахар —
Ти, красо землі несказанна,
Нам немудрим — даремний дар!
Та мабуть, не менше виявляє себе сином своєї землі поет, коли в його віршах з'являються жахливі звинувачення на адресу України, коли називає він її «божевільною Офелією», «степовою бран¬кою», «коханкою ханів і царів», «розпустою». Так, ніколи не вистачало нашій землі державної руки, тому з гіркотою згадуючи минуле, запитує Євген Маланюк, «куди ж поділа, степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?» Не хліб і мед слов'янства — криця! кріс! Не лагода Еллади й миломовність — Міцним металом наллята безмовність, Короткий меч і смертоносний спис, — ось чого не вистачає Україні.
«Любити і ненавидіти батьківщину дано геніям», — так писав М. Неврлий. Ці слова якнайкраще характеризують творчість Є. Маланюка, який по-справжньому любив свою землю за те, що це його колиска, і ненавидів за її слабкість і нездатність вибороти собі свободу.
Незважаючи на докори й образливі епітети, з поезій письменника перед нами постає безмежна краса української землі з давнини й до сьогодні. Має Україна сили побудувати вільне майбутнє, бо в її «древнім тілі — весна». І через муки та страждання прийде вона до справжньої вимріяної поетом незалежності:
Можна смерть лише смертю здолати,
Тільки в цім таємниця буття.
І зерно мусить вмерти, щоб дати
В життєдавчому житі — Життя.
ІІ ВАРІАНТ
Творчість Є. Маланюка і досьогодні не оцінена літературознавцями і читачами. Ми ще не до кінця усвідомили весь комплекс його ідей, настільки проникливих і далекоглядних, не відчули до кінця духу його творчості, глибинного національного світовідчуття, не оцінили естетичної своєрідності його поезії.
У своїй свідомості поет глибоко закорінений у минуле України, як він сам говорить:
Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, —
Я закохався в чужих віках,
Я волю полюбив державну.
І крізь папери, крізь перо, крізь перо,
Крізь лак культури — богоданно
Рокоче запорізька кров
Міцних поплічників Богдана...
Але цікавила поета й та болюча сучасність, в якій він жив. Зокрема, дуже вплинула на його світогляд світова війна та революція. Саме в умовах війська й війни він змужнів духовно: зрозумів суворість і доцільність, історичні закони співіснування народів, постійне протистояння інтересів різних країн, де слабкі мусять коритися, сходити з історичної сцени. Боліла Маланюкові доля його народу, найстрашніше для якого, як він вважав, — перетворення на безлику масу, занепад духу. Революція спочатку здалася митцеві натхненною яскравою національною ідеєю. Але тоді ж він добре усвідомив усю силу і слабкість української самостійності: народ ще недостатньо об'єднаний національною ідеєю, зміцнений бажанням здобути для себе державність.
Маланюк став для своїх ровесників-українців тією силою, якої їм не вистачило в житті. За їхні поразки він відплатив палкою силою свого слова.
Вірність поета своєму часу та своїм ровесникам воістину зворушлива. Його покоління, що пройшло горнило жорстоких випробувань, відобразив Маланюк у своїй поезії:
Ми за життя горіли в пеклі —
О, незнищенна міць огнива
І лиш на серці цім запеклім
Кров запеклася чорним гнівом.
Ми переходили всі кола —
О, жаден Дант того не бачив!
І лиш стискали видноколо
Глухі пожежі гайдамачі,
І лиш кружляли чорні круки,
Щоб видзьобать незрячі очі...
Ми перейшли всі кола муки —
І ось прозріли — в пітьмі ночі.
Ліричний герой Маланюка — поет-вигнанець, але він не відірваний від Батьківщини. Його світогляд і світопізнання зростає ра¬зом з долею рідного народу. І мудрість його стає врівноваженою і виваженою мудрістю рідного слова. Тому в пізній творчості поета реалізується таке символічне втілення образу України:
Вона — Мати,
Ти — син.
І бачити вічність — блакить бездонну,
І тільки вічністю міряти час.
Не благати, не переконувати
Ні їх, ні нас.
Але ліричний герой Маланюка відрізняється від ліричного героя радянських поетів своєю одухотвореною свободою. Він перебуває поза тиском залізної руки партії, диктатури та цензури. І тому може сам зважувати цінності свого часу, сам осмислювати його здобутки й поразки. Стиль поезії Євгена Маланюка формувався під впливом пануючих серед його покоління гніву та болю за століття бездумності, бездержавності і гноблення української нації, за поразку відновленої в часи революції національної держави і за подальше підкорення та нівеляцію України Москвою. Цей гнів поет спрямовував не тільки проти гноблячої культури, але й проти власних внутрішніх слабкостей, цілого комплексу «малоросійства», відсутності національного духу, рішучості, відчуття національної самоповаги. Маланюк став совістю свого покоління, закликаючи до формування нового типу особистості — цільної, динамічної, самостійної. І часто у пошуку прикла¬ду такої особистості поет закликає зазирнути в минуле.
Історіософічність поезій Маланюка — це не втеча в минуле від сучасності, не спроба «сховати голову в пісок», а спроба концентрації всіх сил нації в одне силове поле:
Як не скалічила Москва,
Не спокушав 'її розгон той —
Та враз підвівся і запалав,
І з серця кров'ю крикнув Гонта.
Отаким складним був образ сучасника в поезії Євгена Мала¬нюка, таким же складним, яким він був насправді. А для нас, його нащадків, чи може цей ліричний герой стати близьким, сучасним? Так, поета із захопленням читає не одне покоління. І хоч бачимо ми його поезію інакше, ніж бачили його однолітки, та звучить кожен його рядок для нас, ніби заклик залишатися українцями, берегти свою горду душу. І хочеться закінчити свій твір словами Святослава Горденка: «...ні в одного з його сучасників не закумулювалась така сума всіх поетичних та ідейних елементів, як у Маланюка. Він-бо не тільки поет визначальної ліричної сили, але й представник певної вольової, віталістичної філософії; він поет, що не тільки заторкав історично-політичні теми, але й пробував розв'язати вели¬кі історичні проблеми; він поет, що не тільки тривожився минулим і сучасним народу, але й шукав у своїх історіософічних концепціях істотне в долі народу, бачив помилки і прогріхи минулого та ставав їх суддею».
|
