І ВАРІАНТ
Євген Маланюк — один з найпомітніших українських поетів XX століття. Все його життя було присвячене боротьбі за незалежність українського народу: спочатку брав активну участь у побудові Української Народної Республіки (він відомий як учасник визвольної боротьби 1917—1921 років), а далі, після її поразки, почав писати вірші. Євген Маланюк розумів нищівну силу слова, тому взявся за перо з єдиною метою: продовження розбудови української культури, пробудження національної свідомості рідного народу. У його поезіях немає місця нерішучості, душевній слабкості, навпаки, вони вражають безкомпромісністю, категоричністю суджень. Інакше й не могло бути, адже центральним в усіх кого тзорг.х є образ України, відданість якій була життєвим кредо поета. Ця відданість дала Євгену Маланюку творчу наснагу для написання збірок «Стилет і стилос», «Земля й залізо», «Остання весна» тощо.
Вважаючи, що «як в нації вождів нема, тоді вожді її поети», Євген Маланюк дуже уважно ставився до творчості інших поетів і письменників. Митцям минулих днів і митцям-сучасникам присвячена ціла низка його поезій. Так, провідником українського народу він називає Тараса Шевченка, і можна стверджувати, що вольова безкомпромісна особистість, той самий Гонта, «що синів свяченим ріже», відчутна у віршах Євгена Маланюка, — вплив творчо¬го доробку Кобзаря. Відомими є й поезії, де подане своєрідне бачення Маланюком особливостей творчості Павла Тичини, Максима Рильського та інших видатних поетів. Серед віршів, присвячених темі творчості й ролі митця у суспільстві, помітне місце займає твір «Пам'яті Тодося Осьмачки».
Поезія «Пам'яті Тодося Осьмачки» — своєрідний некролог, оскільки написана Є. Маланюком за кілька днів по смерті поета. Автор завжди відчував тематичну та ідейну спорідненість своєї творчості й творчості Тодося Осьмачки (обидва митці бачили свою фатальну залежність від історичної долі народу), тому смерть «брата по перу» є тяжким ударом для нього:
Не хочу — ні! — цих похорон.
Прости. Хай тільки ворон тричі десь прокряче,
Що вже похований ти, неповторний ти,
Осьмаче-символе, як Вій від мук незрячий.
Відчутним є неприхований трагізм цих рядків, бо Є. Маланюк тужить не тільки за особистою втратою, а й за непоправною втратою всього українського народу, виразником національних інтересів якого був Тодось Осьмачка. Невипадково автор вірша називає його «неповторним», «символом» доби: в умовах духовного опору тотальній нівеляції української культури Т. Осьмачка показав себе справжнім патріотом, сином своєї Вітчизни. Євген Маланюк вірить, що нащадки не забудуть цього поета:
Ні, не ув'язнить глина чужини,
Твою труну, твій попіл вогнепальний.
Бо правнуки, що будуть знов сини,
Перенесуть у тишу спочивальні.
З "цих рядків видно, як важливо для поета-патріота зустрітися зі смертю на Батьківщині, або хоча б після смерті повернутися в Україну. Вірність Вітчизні підкреслена наступною строфою, де трагічний настрій дещо пом'якшений, бо ж ідеться про рідний край:
Посадять дуб. І, щоб, з землею злить,
Чебрець розстелять килимом духмяним.
Внизу Дніпро котитиме блакить,
А в Києві шумітимуть каштани.
Через образи дуба, Дніпра Євген Маланюк підкреслює не тільки єдність України і талановитого поета, а й єдність всього українського народу, який вистояв під тиском кривавих століть, намагається вирватися з кайданів тоталітарного режиму. Водночас автор проводить виразну й чітку паралель між національними інтересами народу і творчістю Тодося Осьмачки, який у питанні про свободу України був моральним максималістом, що і зробило його символом духовної нескореності української нації.
ІІ ВАРІАНТ
Поезія Євгена Маланюка ще чекає, мабуть, свого читача, оскільки наші сучасники не дуже добре її знають. І читач цей повинен бути мислячим, вдумливим, інтелектуальним, оскільки образність поетових творінь складна, наскрізь символічна, кількашарова. Тут багато ремінісценцій з Біблії, народних пісень, пісень літературного походження, поезії української, російської, польської, французької. Складна і багата також метафорика, як запозичена, так і власна.
У поетичній системі Маланюка є багато ключових, опорних слів, які виступають основою для більш розгорнутих образів: метал, вогонь, вітер, мла, далеч, степ. Образ Батьківщини у свідомості поета пов'язується якраз перш за все з символічним образом Степової Еллади, знівеченої, але чистої землі. І поет, на думку Маланюка, — це захисник Батьківщини, її співець.
Чому, вимальовуючи образ поета як символ нескореності, душевної незламності всієї нації, Маланюк звертається до постаті Тодося Осьмачки? Згадаємо, що Тодось Осьмачка був українським поетом-символістом і прозаїком з виразною національною свідомістю. Його твори присвячені проблемам розвитку України, її сучасності та історії. Письменник зазнав переслідувань, був ув'язнений у слідчих ізоляторах, поміщений до божевільні, потім жив у Німеччині, в США та Канаді. До останніх своїх днів поет працював, писав, друкувався. Отже бачимо, що останні свої роки, так само, як і Маланюк, Осьмачка провів на чужині, страждаючи через це, але прагнучи серцем до Батьківщини.
У поезії Є. Маланюка «Пам'яті Т. Осьмачки» змальовується имволічне повернення поета після смерті на Батьківщину через пам'ять співвітчизників:
Не хочу — ні! — цих похорон. Прости.
Хай тільки ворон тричі десь прокряче,
Що вже похований ти. Неповторний ти,
Осьмаче-символе, як Вій від мук незрячий!
Чужина не може стати тією землею, у якій заспокоїться серце поета, тому він мусить повернутися в Україну:
Ні, не ув'язнить глина чужини
Твою труну, твій попіл вогнепальний,
Бо правнуки, що будуть знов сини,
Перенесуть у тишу спочивальні.
Звернемо увагу на епітет «попіл вогнепальний», який стверджує, що навіть після смерті поет вогненним словом впливає на живих, діє і запалює інших.
Символом вічного життя справжнього поета в душах сучасників стає дуб, який посадять на могилі Осьмачки:
Посадять дуб. І, щоб з землею злить,
Чебрець розстелять килимом духмяним.
Внизу Дніпро котитиме блакить,
А в Києві шумітимуть каштани.
Дуб традиційно є символом вічності, нескореності, сили. Використовується й інший рослинний символ — чебрець. Це символ закоріненості в рідну землю, оскільки чебрець росте низько.над землею і швидко розростається.
Отже, через плач за Осьмачкою Маланюк виливає свою вічну тугу за Батьківщиною. Сподівання хоч після смерті повернутися туди. Така ж нестямна туга проривається і в поезії «Лист»:
Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщино німа!
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі
Мстить, нагадуючи, що тебе нема!
Національна проблематика — ключова в поезії Євгена Маланюка. Україні, на його думку, бракувало справжніх українців — ось той найважливіший урок, який поет виніс із минулого. Тому своєю поезією він намагається збудити націю, перетворити «хохлів» на українців. Він розпочинає запеклий поетичний «бій» за державну Україну. Поезія Маланюка творила в слові те, чого не вистачало історичній реальності, яка його оточувала. Поет витворював у своїй поетичній уяві простори «Степової Еллади», далекої і недосяжної, майже міфічної, опертої на підґрунтя княжої доби, і цей подих минувщини проектується на майбутнє України:
Стомившись бути полем бою, полем,
Що байдуже приймає щедру кров,
Коритися сей нарід був здоров,
Молив віки, як ми тепер ось молим.
А він все пухне, той всесвітній Голем —
Мертвеччино матерії, маро!
Та вдарить день і загуде Дніпро
Й хрестом своїм ми ідоли розколем —
пише поет у вірші «Стомившись бути полем бою, полем...»
Поет бере до рук зброю для захисту своєї омріяної Вітчизни, і цією зброєю стає «стилос» — знаряддя творення слів, яке стає стилетом — військовою зброєю. Саме через таку гру слів Маланюк формує уявлення про нескореного поета-борця, яким був сам, яким бачив Тодося Осьмачку:
Шматками розпадається морок,
І ти, — нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом ставав стилет.
Саме ці рядки, як мені здається, найповніше виражають ставлення поета до свого призначення, своєї долі — співця Батьківщини, борця за її свободу.
ІІІ ВАРІАНТ
Більшу частину свого життя Євген Маланюк прожив на чужині, але він, у силу своїх можливостей, спостерігав за життям українського народу, за розвитком його культури, а особливо літератури. Поета цікавило все, що відбувалося в українській літературі, і про все він мав власну думку.
Євген Маланюк добре знав творчість видатних українських письменників. Перед деякими з них він схиляв свою голову і в знак глибокої пошани написав декілька творів-присвят. Одним з небагатьох українських письменників, кому Є. Маланюк присвятив свій твір, був Тодось Осьмачка. Маланюк і Осьмачка не товаришували. Євген Маланюк створив присвяту, бо відчув, що вони однаково щиро люблять Україну і мріють бачити свій рідний народ вільним, а Україну незалежною.
Тодось Осьмачка народився в 1985 році на Київщині. Вже за його перший твір — поему «Думи солдата», що був спрямований проти війни й царя, письменника заарештували, і якби не революція 1917 року, його б розстріляли. На волі Осьмачка брав активну участь у національно-державному відродженні України, учителював і плодотворно писав. У часи «єжовщини» ним, істинним сином своєї країни, талановитим письменником і національносвідомою людиною, не могли не зацікавитися. Як результат — переслідування й арешти. Щоб врятуватися від розстрілу чи заслання, що були неминучими, він симулює божевілля і потрапляє до психічної лікарні, вибравшись з якої, деякий час переховується. Після Вітчизняної війни Осьмачка потрапляє до Німеччини, а потім перебирається до США, де продовжував жити й творити до самої смерті.
Тодось Осьмачка був людиною надзвичайних і різнобічних обдарувань, він відзначався досконалою пам'яттю і спостережливістю, умів за подіями й фактами бачити історичні зміни. Він був велетнем людського духу, людиною з могутньою волею до життя, яку важко було скорити, він був кращим представником свого народу, ввібрав у себе його силу й міць, його духовну незламність. Євген Маланюк схиляв голову перед цим велетнем людського духу і після смерті поета в 1962 році написав вірш «Пам'яті Т. Осьмачки», яким ніби прагнув заперечити смерть поета, що був для нього символом непокори й нескореності української нації: «Осьмаче-символе, як Вій від мук незрячий!».
Створюючи цю поезію, Євген Маланюк щиро вірив, що український народ здобуде незалежність, згадає про свої надбання, про своїх синів, що доживають чи вже вмерли на чужій землі, і поверне все своє додому:
Ні, не ув'язнить глина чужини
Твою труну, твій попел вогнепальний,
Бо правнуки, що будуть знов сини,
Перенесуть у тишу спочивальні.
Посадять дуб. І, щоб з землею злить,
Чебрець розстелять килимом духмяним... |
