І ВАРІАНТ
Нова доба вимагає нових людей, які й будуть її розбудовувати. Це твердження часто чуємо ми в періоди соціальних зрушень. А чи таке вже воно й правильне? Як розуміти оновлення людини? Думаю, людина, якщо вона відповідає цьому гордому найменню, просто завжди повинна залишатися собою, а якщо й змінюватися, то тільки формуючи в собі нові позитивні риси.
Яких «нових» людей вимагала революційна доба, просякнута марксистсько-ленінськими ідеями, показує нам талановитий український прозаїк Микола Хвильовий в оповіданні «Я (Романтика)». І прочитане нас жахає.
З одного боку, революційні ідеї були привабливими для пролетарів, збіднілих селян і міщан, а з другого, вони вимагали абсолютної відданості справі, постійних доказів своєї вірності переконанням. Через це людина, яка спочатку довірливо пішла за привабливими гаслами, пізніше опинялася в жорстких умовах, а саме: позбутися всього людяного в собі і стати такою, як цього вимагає ідея, чи зберегти в собі те, що відрізняє людину від тварини. У таку ситуацію потрапляє герой оповідання Миколи Хвильового, якому автор не дає імені, оскільки таких «героїв» було багато. Він — член революційної судової трійки, «чорного трибуналу комуни». Щодня перед ним проходять сотні справ, вирок у яких один — розстріл: не згодних просто знищують.
День за днем персонаж оповідання змушує себе бути жорстоким, хоча насправді десь там, на околиці міста, в хатині матері, ховається добра частина його душі. Він з кожним смертним вироком убиває в собі людину, під впливом оточуючих — доктора Тагабата, дегенерата й Андрюші — відкидає добро, прощення, милосердя. Саме такі сліпі виконавці вищої волі й потрібні були диктатурі.
Та з легкістю підписуючи вироки, знищуючи спочатку справжніх ворогів, потім людей з іншими поглядами (теософів), пізніше — людей Божих — черниць, перед якими стоїть одне завдання: молитися за мир та прощення, наш «герой» рано чи пізно опиняється перед власною матір'ю. Але він «голови не загубив» на перехресті вибору, адже саме до нь<5го він переконливо йшов гігантськими кроками. Чи не тому так легко зривається з його губ презирливе «сволоч» у той бік, де стоїть мати?
Якщо глибше вчитатися в текст, то можна побачити, що для письменника мати персонажа й Мати Божа — це одне й те саме, оскільки кожна мати несе у своєму серці всепрощення для своєї дитини, якою б вона не була. Відповідно, коли персонаж «я» убиває матір (а він її таки вбиває власноруч!), він убиває в собі божественне начало — людську душу.
От яких людей вимагала нова революційна доба — жорстоких, безсердечних, упевнених у своїх учинках, які б не мали найменших вагань при виконанні своїх обов'язків. Та чи можна буде істоту з такими характеристиками назвати людиною, навіть і «новою»? На мій погляд, ні в якому разі. Звіряче суспільство, яке будує нове життя на крові й стражданнях невинних, не матиме майбутнього, воно приречене на загибель, тому що розвиватися можна, тільки вдосконалюючи вже набуте. Усе інше — кроки в прірву темряви й бездуховності.
Подібні «нові» істоти не заслуговують на ім'я людей. У цьому глибоко переконаний великий гуманіст Микола Хвильовий. До цього висновку приходить вдумливий читач.
ІІ ВАРІАНТ
Так споконвіку було.
Одні упирались з ганчіркою в руці,
а другі тяглися до стяга зорі
і йшли за хвостами комет,
горіх розкусивши буття.
М. Хвильовий Микола Хвильовий прийшов в українську літературу з новими ідеями романтичної «загірної комуни» — ідеалу прекрасного суспільства, витвореного новою людиною. Із собою письменник приніс також нещадну сатиру стосовно страшної дійсності, невтримну тугу за новою людиною, протест, виклик. Якою бачив письменник омріяну ним нову людину, гідну «степової Савої»? Невже розчиненою в масі, підкореною спільним інтересам, цілковито нівельованою? Думаю, що ні. Микола Хвильовий говорив: «Я людина Західної Європи. Я гордий за свою індивідуальність і гордий за свій інтелект... Для мене російське обожання маси як єдиного матеріалу для мистецької творчости є атавістична балаканина, витвір пересічності, яка з задрості до генія кидається на лоно голоти». Це була відповідь письменника закидам радянської критики, яка змушувала його писати про героя революції, комуніста, але зовсім не такого, яким бачив його Хвильовий.
Сама назва твору «Я (Романтика)» суперечить офіційній доктрині соціалістичного реалізму, який заперечував існування будь-якого Я, не розчиненого в загальній масі. І тому герой Хвильового істотно відрізняється від традиційного героя цих часів. Цей герой страждає і думає, і, можливо, страждає саме через те, що здатний до мислення. Якби він міг сліпо виконувати накази Тагабата, то був би щасливіший у своїй бездумності.
Герой оповідання — «главковерх чорного трибуналу комуни» — сам горить у вогні революційного фанатизму і спалює в ньому рідну матір. Він перебуває в стані надзвичайного нервового напруження, боїться і вагається, страждає через власну жорстокість і жорстокі вимоги свого часу. Але, перебуваючи в стані трагічної роздвоєності, він все ж таки вибирає вірність ідеї, а не вірність собі самому.
Мова твору досить своєрідна, оскільки відображає складний стан психіки, балансування на межі божевілля. Такий увесь твір. Усе в ньому — портрети, роздуми та почуття головного героя, тло, на якому розгортаються події, відображає стан божевілля: «З дальніх покоїв виходять лакеї і також, як і перед князями, схиляються на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат. Канделябр на дні свічі тускло горить. Світлу несила досягти навіть чверті кабінета. У височині ледве манячить жирандоль. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано»; «Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мого випадкового кабінету». А ось абсолютно нереальне зображення палачів комуни: «Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору і царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші, — за підворотні, у канареєчний замок, темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синдріон, це чорний трибунал комуни». Таке зображення викликає уявлення про виконання якогось таємничого священодійства, зовсім не Божого, бо відбувається воно вночі. Так, це страшна сила страшної революції, її «синедріон», зібрання божевільних палачів і виконувачів волі.
Події та інших героїв твору автор подає через сприйняття хворобливої свідомості головного героя, який не може бути спокійний, врівноважений: «Дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене». Свідомість героя напружена, а з підсвідомості час від часу зринають не контрольовані ним відчуття та образи, бо його думки — «до неможливості натягнутий дріт».
Роздвоєність героя представляють два ключові для нього образи: доктор Тагабат і мати. Тагабат — його революційна совість, його впевненість в ідеях комуни: «Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Тоді я, знеможений, похиляюся на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует». А мати — його духовність, людяність, щирість: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль, — тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає...»
Роздвоєння героя тим більше трагічне, що він розуміє необхідність зречення найважливішого в собі, і тому ховає матір: «Тут, в глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі». Він розуміє, що змушений буде вбити матір, як вбивав багатьох інших, ні в чому не винних людей: «Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюсь крикнути: — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе».
Таким чином, уся мова оповідання «Я (Романтика)» — це словесне відбиття страху, божевілля та смерті, почуттів, які заполонюють єство головного героя, спотворюють його світосприйняття.
Отже, чи можемо ми сказати, що герой твору «Я (Романтика)» — це тип нового літературного героя? На це питання не можна відповісти однозначно. З одного боку, цей герой істотно відрізняється від цілої ланки героїв соціалістичного реалізму, так званих носіїв ідей системи тоталітаризму, бездумних і радісних, підкорених тільки одній ідеї. Герой «Я (Романтика)» — це особистість, індивідуальність, не схожа ні на кого іншого. Він воліє сам прийти до якогось розуміння дійсності, а не вірити сліпо в те, що йому нав'язують. Отже, це герой мислячий, трагічний. Крім того, він, на відміну від різних «коліщаток і гвинтиків», — справжній романтик, який вірить у свою «загірну комуну». Та, з іншого боку, цей герой не є втіленням позитивного .ідеалу, і тому не є вповні «героєм». Це складна особистість, яка символічно втілює складну трагічність світовідчуття цілої епохи, епохи людей, які нищать самих себе, свою віру й щастя заради світлого недосяжного ідеалу. Ось таким є герой новели Хвильового «Я (Романтика)».
ІІІ ВАРІАНТ
Початок двадцятого століття ознаменувався великими перемінами, вслід за якими прийшли нові сподівання, мрії, відчуття наближення нового життя, відродження. Але, на жаль, дуже швидко натомість радості прийшло велике розчарування, спричинене стражданнями людей. Усі ці події визначили основні тенденції і напрямки »у розвитку української літератури та суспільно-політичної думки.
Рання новелістика Миколи Хвильового відбила захоплення і прийняття письменником своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери, початку нового життя, зародження нового суспільства. Але захоплення митця, як і багатьох інших, швидко змінило розчарування. Вже в збірці «Сині етюди» не залишилось нічого від пафосного уславлення «борців за нові революційні ідеали». Так, у новелі «Я(Романтика)» відображено складну революційну дійсність, де панують смерть, насильство, трагедія, сум, безповоротна втрата справжніх цінностей.
Немає в новелі нового життя, нового суспільства, є тільки «нові» люди, «нові» герої. Але це не переможці, що завоювали світ, і не будівничі щасливого майбуття, це — жертви революційної дійсності, що втратили мрії і служать ідеалу, сутності якого не розуміють, їх віра в світле майбутнє штучна, проголошена, вона не сягає глибин душі. Їх новизна не в щасті, як про це мріялось, а в тому, що вони вже втратили або втрачають свою істинну сутність, самих себе, вони заперечують основи народної моралі, етики, переосмислюють життєві цінності, в результаті чого страждають самі і завдають страждань своїм рідним та близьким, через що руйнуються кровні зв'язки.
У новелі Хвильового розкрито сутність «нової» людини. Це гвинтики, заручники страшної системи, що протягує свої щупальці на найсвятіше в житті людини. Автор показав кілька різних типів нових героїв — революціонерів, що у творі називаються дегенератами. Це доктор Тагабат з «холодним розумом і каменем замість серця», жорстокий; на його думку, мета, до якої він іде, виправдовує будь-які засоби. Ще один — вірний вартовий революції, завжди готовий виконати наказ. Оновлення, а точніше дегенерація ще одного відбувається на наших очах — це молодий хлопець, призваний у чека насильно, який поступово звикає «купатися в калюжах крові». І нарешті — головний герой, що не встиг ще позбутися усього людського, який іноді хоче відчути себе людиною і йде до своєї матері, яку ставить дуже високо — на один рівень зі своїм революційним обов'язком. Але ж для «нової» людини справи перш за все.-Це призводить до того, що «главковерх чорного трибуналу» власноручно вбиває свою матір.
Такими змалював основні типи «нових» людей Микола Хвильовий у своїй новелі «Я (Романтика)», поставивши перед своїми сучасниками питання: «Яким же буде майбутнє їх дітей, якщо його будують такі «нові» люди?»
|
