Так, Софія Київська - один з головних героїв роману. Цей мистецький витвір змальовано як незвичайне диво, що "ніколи не кінчається й не переводиться". І читачі роману стають свідками створення цього дива, знайомлячись з будівничим Софії Київської - Сивооком. Талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом потрапив до Візантії і працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до Києва, у рідну землю. Повернувся, щоб створити Софію, собор, в якому використав традиції предків та досвід, набутий по всіх світах. Він - чудовий талант, майстер у мистецькому подвигу, котрому віддав себе до останку.
"Мистецтво знаєш?" - допитувався князь Ярослав. "Все роблю, - сказав Сивоок". Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. В його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був "образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі..." Цю величну церкву як символ краси рідної вітчизни, а не пристанище Бога, митець вимріював усе життя.
У процесі творення собору Сивоок наче самознищувався. "Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне: мов рослини - квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами ... спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами..."
Складним і суперечливим постає образ князя Ярослава, але змальовується Ярос-лав Мудрий передусім як людина і син свого часу. Багато в яких рисах привабливий і водночас жорстокий, закоханий у книги, прогресивний як розбудовувач Київської держави і разом з тим, звичайно ж, виразник інтересів свого класу, далекий від турбот про життя простого народу. Задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі. У цьому незвичайному соборі князь хотів знайти примирення нового, чужого зі старим, своїм, подолати роздвоєність, що мучила його протягом багатьох років.
"Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога - він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі ... Диво!"
П. Загребельний у своєму романі зумів показати історію України, об'єднавши три її шари: давнину, другу світову війну й сьогодення. А головний об'єднуючий центр - це образ Софії Київської, незвичайного дива з див "во всем полунощи земном". У розділах роману, де розповідається про окупований фашистами Київ, а також про мирне життя героїв в шістдесяті роки, усі персонажі пов'язані з собором. У роки Великої Вітчизняної війни есесівець Шнурре за наказом фюрера хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений-історик Гордій Отава перешкоджає йому ціною власного життя. Син Гордія, також історик, настільки закоханий у собор, що не може відмовитися від цього дива навіть заради кохання.
Собор зв'язує покоління, говорить з нами про минуле, про культуру нашого народу. Одночасно з "Собором" Олеся Гончара роман П. Загребельного "Диво" закликає сучасників "берегти собор людських душ", будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь імлу століть і втілює невмирущість духу українського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити це диво, та знову і знову поставав собор. Він "стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі..."
