Тарас Шевченко — натхненник національних ідей, проповідник добра, волі, щастя і правди. Саме завдяки його слову, що лунало сильно і впевнено, наш народ усвідомив себе нацією. Де б не був, чим би не займався поет, але завжди перед його внутрішнім зором поставав і дорогий його серцю Дніпро, що «горами хвилю підійма», і затишний «садок вишневий коло хати», і зелені верби «над ярами, над ставами». До болю милий Шевченкові тихий український вечір, співи соловейка в темнім гаї, гнучка тополя й золоте пшеничне поле, яке розкинулось, наче море широке. Великий Кобзар з дитинства закоханий у природу рідної України. Саме тому прекрасні пейзажні мініатюри ми знаходимо в багатьох поезіях Кобзаря. Там і байрак шумить, і величні гори-хвилі стогнуть, і стародавні могили в степу височіють — усе зриме, одухотворене. Згадаймо, наприклад, вірші Шевченка: «Тече вода з-під явора», «За сонцем хмаронька пливе», «Вітер з гаєм розмовляє» тощо. В дитинстві Тарас не раз їздив з батьком чумакувати українськими степами і, мабуть, саме тоді полюбив їх на все життя. Степ захоплював поета своєю безмежністю:
Кругом його — степ, як море Широке, синіє За могилою могила, А там — тільки мріє.
Читаючи поезії Кобзаря, ми не тільки милуємося досконалими краєвидами, а й спостерігаємо, як природа співпереживає, співчуває героям, постає основою для змалювання трагічних сторінок народного життя:
Неначе писанка село, Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади; біліють хати, А на горі стоять палати. «Княжна»
Але поряд із квітучою природою поет бачить людей, які стали «чорніше чорної землі»; садочки, які повсихали; біленькі хати, які повалялись, погнили. Все це викликає обурення за Україну, якій судилося терпіти наругу і страждати:
...скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві.
Голос потоптаної людської гідності, сила непокори — все втілилось у полум'яну поетичну сповідь, пройняту вогнем найсильніших почуттів:
Я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!
Поет вірив, що народ прокинеться від летаргічного сну, що «розкуються незабаром заковані люди» і примусять себе поважати як націю, а Україна не буде «безталанницею». У своїй знаменитій поезії «І мертвим, і живим...» поет звертається до земляків — українського панства, інтелігенції — і дорікає за зраду своєї Батьківщини. Не треба шукати добра на чужині, а треба знати свою мову, свою культуру, своє коріння. Шевченко не закликає обмежуватися вивченням національних досягнень, ні, він закликає опановувати краще із світової скарбниці науки і культури:
І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь... Доля неласкава була до Тараса Шевченка, своєю трагічністю вона була дуже схожа на долю України. Але, незважаючи на муки й переслідування, з його серця виринали вистраждані й виболені слова: «Караюсь, мучуся, але не каюсь». Здалеку, з лівого берега Дніпра, видно вкриту деревами чудового парку гору-могилу українського Кобзаря. Здалеку бачать її всі ті, хто пливе повз Канів Дніпром. Понад століття дивиться він звідти на Україну, якій віддав усі свої думки й почуття. |
