Я… з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу! В. Симоненко. «Україні» У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів — І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди — цих загальнолюдських ідеалів, за якими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів. Василь Симоненко прожив недовге життя — лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотивами і сьогоднішньому читачеві. Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка: Землю люблю я широку мою, Хай би піском шелестіла, Хай би пустеля у ріднім краю,— Все ж він і рідний і милий. («Моя любов») У кожному слові молодого поета — любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє — розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «Земле рідна! Мозок мій світліє...» та інших. У своєму щоденнику В. Симоненко писав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя». Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії «Лебеді материнства»: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена материнською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини. А для поета Україна — це: Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, Мамо, горда і вродлива, З тебе дивуватися повік. («Задивляюсь у твої зіниці…») Це для неї — рідної Вітчизни — поет творить і живе: Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю… («Задивляюсь у твої зіниці…») Заради майбутнього своєї Батьківщини борються її сини: Україно! Ти — моя молитва, Ти моя розпука вікова. Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. («Задивляюсь у твої зіниці…») Бо доля України — найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди: Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм. («Україні») Ліричний герой поезії В. Симоненка — це образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопожертву за щастя України: Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу! («Україні») Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю — поет живе сьогодні в імені своєї Батьківщини. У поезії «О земле з переораним чолом…» поет говорить про складну історичну долю України з переораним скорботою чолом, але дорогу серцю її синів: 0 земле з переораним чолом, З губами, пересохшими від сміху, Тебе вінчали з кривдою і злом, Байстрятам шматували на утіху. Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття … Любове світла! Чорна моя муко! 1 радосте безрадісна моя! Бери мене! У материнські руки Бери моє маленьке гнівне Я! … Для мене найсвятіша нагорода — Потрібним буть, красо моя, тобі. Сила поезії В. Симоненка — у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе: Ті пісні мене найперші вчили Поважать труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ. Бо вона одна за всіх нас дбає, Нам дає і мрії, і слова, Ласкою своєю зігріва. («Грудочка землі») Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури — ось основні мотиви лірики Василя Симоненка. |
