І ВАРІАНТ
Юрій Яновський — співець революційних подій 1917 року. Він написав нестандартний твір — роман у новелах, який став мозаїчною картиною України того часу. Усе знайшло своє відбиття в романі: страхіття братовбивства і відданість переконанням, вірність обов'язку і зрада, любов і ненависть. Однією з найпоетичніших новел роману є «Шаланда в морі», в якій письменник змальовує образ жінки в чеканні, образ люблячої матері, образ дружини, що вічно чекає чоловіка з моря.
«Був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі... все показувало, що незабаром ревтиме й справжній штормило», коли вийшла на берег стара Половчиха виглядати свого Мусія з моря. Небагатьма штрихами змальовує письменник зовнішність жінки: «вона була висока та сувора, як у пісні», «одежа на ній віялась, мов на кам'яній». Та багатющий світ внутрішніх переживань передає Ю. Яновський. Половчиха походила з «доброго рибальського роду», після одруження стала «до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія». Цими словами автор показує рівність в українській родині, побудованій на взаємному коханні й повазі до своєї пари. Хоч і дивувалися люди, що знайшла видна дівка у непоказному дофінівському хлопці, нижчому від неї на цілу голову.
Калатає серце старої Половчихи, боїться за любого Мусія, ладне вискочити з грудей, та виривається з них тільки мовчазне голосіння: «Ой, пішов ти в море, Мусієчку... та й слід твій солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слідок долонями пригортала та до берега тебе покликала... Ой, подми, вітре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла». Ладна була б полетіти вона до Мусія, сили свої віддати, допомогти, «крикнути й покликати» чоловіка.
Любов робить з Половчихи «маяк невгасимої сили», який указує путь Мусію додому. Сильна духом жінка не втрачає віри в те, що ще побачить свого чоловіка. Навіть коли «натовп рибалок поздіймав шапки», шануючи пам'ять про славетного голову артілі, і тоді не пустила сльози Половчиха, не заголосила. І море кориться такій силі духу: виносить напівзамерзлого «її Мусієчка», який не про своє життя вболіває, а турбується про добробут артілі. Туга огортає любляче серце жінки. Незважаючи на те, що «мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі», у неї ніжне серце і вразлива душа. «Преніжно обнявшись», поверталося додому подружжя, так, як ходили все життя.
Розкривається образ Половчихи і як люблячої матері. Народила вона п'ять синів, виростила, і хоч не всі сини стали на правильну путь, усіх любить матір: і ледащо Андрія, який вдався у дядька Сидора, і Панаса, що «привозив матері контрабандні хустки й серги, шовк і коньяк»(він найдорожчим був матері, бо важко його народжувала), й артиста Оверка, й Сашка, й Івана, який «працює на заводі і робить революцію». Передчуває материнська душа смерть синів і болить за ними.
Видатний письменник, романтик Юрій Яновський талановито, всебічно змалював образ жінки, її внутрішній світ, її сильну душу і непохитну любов. Образу старої Половчихи надав він величності і романтичної піднесеності, через що новела сприймається як дума про горе жінки, як гімн її витривалості, вірності й вічної любові.
ІІ ВАРІАНТ
«Шаланда в морі» — це «одна з найромантйчніших у нашій літературі новел, хоча ця її романтика написана пером сучасного реаліста», як писав Олесь Гончар. Вона відображує незвичайний час, буремний, героїчний та тривожний: «О дев'ятнадцятий рік месників і платіїв... Рік незнайдених образів і трагедійних метафор, рік любові й смерті, трепету повсталих сердець, простоти жертв, солодкості ран і висоти класових почувань, о, милий, піднесений рік».
Зачаровує краса образу матері, змальованого в новелі. Ригориха «хоч і бідна господиня, що й кози в дворі не має», але шанована степовиками, тому що, як вважають: «І нема ні в кого в селі такого хисту прикрасити піч».
Уявімо собі картину: жінка стоїть на березі моря, обдувана усіма вітрами, одежина тріпочеться на ній, а руки заломлені в тривозі. Очі її дивляться тільки в безкінечний морський простір: «Трамон-тан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотні метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були чорні, з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки. Коло берега кригу розбивав штормок, а все показу¬вало, що незабаром ревтиме й справжній штормило. На березі сто¬яла стара Половчиха, одежа на ній віялася, мов на кам'яній, вона була висока та сувора, як у пісні». Кого виглядає вона? Відвічно виглядають своїх чоловіків і синів з моря такі самі жінки, і серця їхні сповнені тугою. Портрет жінки зображено дуже скупо, вона ніби різьблена з каменю, і водночас схожа на багатьох інших жінок, що так само чекають чоловіків та синів. Таким чином, автор доводить цей образ до символічного узагальнення. Не випадково Яновський вдається до узагальнюючого порівняння Половчихи зі скелею: «мати стояла на чолі родини... мов скеля в штормі».
Порівняння рис зовнішності жінки («висока та строга») в органічній єдності з постійним порівнянням («як у пісні») надає розповіді баладного характеру, що особливо увиразнюється, коли письменник протиставляє суворим рисам зовнішності матері ніжність її душі.
Стара Половчиха в новелі «Шаланда в морі» стає уособленням такого вічного материнського чекання-оберегу. Думки жінки нагадують собою, народні плачі-голосіння, але сповнені вони віри в повернення. «Ой, пішов ти в море, Мусієчку, — голосила вона мовчки, — та й слід твій солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слідок долонями пригортала та до берега тебе покликала. Ой, подми, вітре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я усіма вітами над морем махала й листям би шуміла».
Навіть коли жінці повідомляють про смерть чоловіка, вона продовжує стояти на березі, немов маяк, що бовваніє на вітрі. І тепер вона не перестає сподіватися, вірити, чекати. У цей час все її довге життя проходить перед її очима. Бачить вона своє дівування в Очакові, і як сватався до неї Мусій, зовсім непоказний хлопець, та ще й нижчий на цілу голову. Та така вже любов... Народились у них сини — повна хата. Андрій вдався ледачий, у дядька Сидора. Панас раз у раз привозить їй контрабандні подарунки, і болить за нього материна душа. Оверко зробився артистом. Та не чути чогось про синів. Тільки Іван працює на заводі й робить революцію. Сама тепер стара мати, самотня у своєму чеканні, і думає відразу про всіх своїх близьких: і про чоловіка, якого вірно любила все життя, і про синів.
Що ще залишається жінці, яка віддає громадянський війні та такому розбратові своїх синів, у якої чоловік загубився в морі? Тільки чекати... Стара дивиться, як у морі гойдається перекинута шаланда. Вона чомусь не може піти з берега і немов виправдовує себе, вирішуючи врятувати артільне майно. Та ось бачить вона біля шаланди тіло свого чоловіка й чує його голос. Він повертається з моря живим, коли його вже ніхто не чекав, крім Половчихи, яка, можливо, саме силою свого чекання рятувала Мусія серед бурхливих хвиль.
У своєму чеканні й мовчазному плачі стара Половчиха нагадує Ярославну зі «Слова о полку Ігоревім» — теж жінку в чеканні, яка звертається до сил природи з проханням повернути їй чоловіка.
Баладний образ жінки-матері, яка чекає з моря свого чоловіка, як чекає з невідомих світів синів своїх, є романтичним стрижнем усього роману в новелах. Половчиха породила усіх їх — представників різних політичних таборів, і всі вони — її діти, люди. Тому для неї немає різниці, хто з них більшовик, а хто денікінець, усіх вона любить однаково, і за всіх болить її душа. Таким чином підкреслюється, що загальнолюдське начало, як-от материнська любов, завжди сильніше за політичні амбіції та розмежування. І це начало незнищенне й безкінечне, як безкінечне чекання старої Половчихи. І саме це начало тримає світ, не дає йому зникнути в небутті.
ІІІ ВАРІАНТ
Серед усіх людських законів є один невмирущий у своїй благородності — закон жертви. Всі ми більшою чи меншою мірою жертвуємо людям щось своє: час, знання, любов... Та є у світі найвища самопожертва, що не має жодного аналога, це — материнство. Мати не лише дарує дитині свій час і безмежну любов, не лише допомагає вижити, вона віддає все життя, всю себе, кожну мить сердечної теп лоти. І немає для матері більшого горя, як пережити смерть дитини, а тим більше вбивство дітьми один одного.
Але життя часто буває жорстоким, і в силу різних обставин діти стають найлютішими ворогами, між якими розривається бідна мати. Громадянська війна початку минулого століття забрала синів у тисячі матерів, а ще тисячі принесла біль від спостереження того, як заради якихось примарних ідей сини вбивають один одного. Жахлива трагедія братовбивства не була рідкістю під час громадянської війни, тому знайшла відтворення у багатьох творах, присвячених зображенню подій того кривавого періоду. Так, у новелі М. Хвильового «Мати» відтворено почуття матері, що розривається між своїми двома синами і не може збагнути, що сталося з її дітьми, чому вони хочуть убити один одного.
Ще трагічнішу долю родини змалював Юрій Яновський у своєму романі «Вершники». Письменник показав, як війна, що відбувається в межах однієї нації, може стати війною в межах родини, колись дружної і великої. Перед читачем постає трагедія родини Мусія Половця, п'ятеро синів якого в складній політичній обстановці громадянської війни виявилися виразниками різних класово непримиренних груп, і як наслідок — зустрілися в кривавій січі під Компаніївкою як люті вороги.
На відміну від Хвильового, Юрій Яновський приділяє небагато уваги зображенню почуттів матері, чиї діти стали ворогами. Навпаки, письменник дуже скупими штрихами змальовує постать старої Половчихи. В новелі «Шаланда в морі» автор подає її портрет, немов різьблений з граніту, бо містить лише два означення і порівняння: «...одежа на ній віялась, мов на кам'яній, вона була висока і строга, як у пісні...». Цей скупий портрет може розповісти про риси вдачі матері п'ятьох синів, про її моральну силу і велику волю. Вона виступає «маяком невгасимої сили». Зовсім не випадково Юрій Яновеький порівнює Половчиху зі скелею: «...мати стояла на чолі родини...мов скеля в штормі». Говорячи про шторм, автор натякає на бурхливе життя, в якому так важко гідно встояти на ногах. Суворим рисам зовнішності Половчихи письменник протиставляє жіночу ніжність її душі, що з особливою силою розкривається в її монолозі-голосінні.
У своєму творі Юрій Яновський відтворив усю складність ситуації, що склалася в Україні під час громадянської війни. В образі старої Половчихи письменник показав горе всіх матерів, чиї діти гинули за чиїсь інтереси, вбивали один одного за чиїсь примарні ідеї, забуваючи про істинні цінності і святий родинний обов'язок. |
