До образу жінки зверталася більшість письменників, як класиків, так і сучасних. А якщо говорити про українську жінку, то це не просто особистість, це явище у світовій історії. Бо жінка разом з уособленням ніжності, доброти, лагідності містить в собі надзвичайну мужність, сміливість, стійкість і витривалість. В історії України було чимало періодів, коли жінки разом із чоловіками ставали на захист рідної землі від загарбників, відновлювали зруйноване війнами господарство. У найтрагічніші часи історії жінки заміняли чоловіків у найскладніших ситуаціях. Героїня оповідання Юрія Мушкетика «Суд» не позначена особливою доблестю і подвигами. Вона звичайна селянка. Її доля схожа з долею багатьох її сучасниць. Але, як і кожна людина на землі, вона неповторна, індивідуальна. Вона — особистість. Здається, що від самого народження Ганна Розсоха була приречена на бідування. Злидні селянської родини супроводжували її змалку. Після загибелі чоловіка у Першу світову війну мати залишилась із трьома дочка- ми у старій поваленій хатині. Тому обійстя чоловіка Омелька Розсохи здалося Ганні просто розкішним. І вона, господиня, знаходила час і натхнення, щоб зробити його ще кращим. Ганна любила все красиве: «Здавалося б, звідки взятися тій красі в завжди зніченій нестатками душі! А от же жило там щось таке, що підмальовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим». Колгоспна праця виснажувала, але Ганна знаходила час і поратися біля печі, і порядкувати на городі, при цьому не забуваючи посіяти квітів, побілити хату зовні і прибрати всередині. Ганна любила затишок і створювала його у своїй оселі. І це тоді, коли повністю віддавалась роботі, «довгий час була ланковою, а колгоспна робота — суспіль прориви». Але скрізь, вдома і на роботі, Ганну супроводжувала пісня. Вона просто не могла жити без пісні, наче то була часточка її душі. Перехожі, слухаючи її спів, не раз зупинялись: «З твоїм, Ганно, голосом у тіятрі співати». Пісню, мрію, родинний затишок розбила війна, відібравши в неї двох синів і чоловіка. А ось віру в життя відібрали люди. Власне, не можна назвати людьми ні Рукавицю, ні Шила. Це хижаки, не здатні ні на які людські прояви, типові представники доби беззаконня. Важко усвідомити, що купка негідників тримала в остраху все село, грабувала колгоспників, зводила наклепи на безневинних. Але Ганна і в сутичці з ними знайшла в собі сили відстоювати свої права. Знайшла сили, але не знайшла підтримки ні з боку селян (після наклепу на Грицька сусіди заходили до Ганни потайки), ні з боку влади (військкомат не втручався у колгоспні справи, і здирники мали лише стягнення). До того ж, представники закону навіть допомагали коїти беззаконня: коли в Ганни відбирали підсвинка, то фінінспекторові допомагав міліціонер. Горе може зламати навіть найміцнішу людину. «Відтоді настало запустіння у Ганниній душі і на подвір’ї — також. Колишнє веселе обійстя Роз-сох постаріло і заснувалося лободою та густим смутком. Журно ронили до землі віття верби, тополі світилися проти місяця похоронними свічами, похоронно цвіли вишні». Таким журним і безбарвним стало для Ганни життя. Адже всі воєнні роки вона жила вірою в повернення своєї сім’ї. Лагідна і ніжна мати, Ганна ніколи не ділила дітей на своїх і чужих. Пасинок Данило був для неї такою ж дитиною, як і власні сини. Вона берегла його одяг разом з одягом чоловіка й інших дітей. Дізнавшись про загибель пасинка, «вона вірила, що вони повернуться, навіть Данила не ховала в душі та пам’яті», для своїх воїнів берегла корову, годувала підсвинка. Повернення з фронту останнього сина, Грицька, повернуло її до життя. Мати знову почала жити вірою. Тепер Ганна вірила, що Грицько вивчиться і забере її до себе в місто. Суд над Ганною, звинувачення її у неробстві, сором, який пережила найчистіша жінка-трудівниця — все це стало причиною її смерті. Але вирок, винесений Ганні, звучить у Юрія Мушкетика як вирок усій системі, яка не шанувала людину праці, що створювала добробут цілої держави. |
