Як йому хотілося змінити світ на краще, оповити, очистити від фальші. Митець оспівував творчу людину, яка невтомно працює, яка бореться зі злом, несправедливістю, черствістю і байдужістю.
Нова влада давала надію на щасливе майбутнє. Але пізніше з'явилася прірва, в яку «котилося суспільство».
Коли ж відчує це Довженко, то почне прозрівати від облудного сну, і це стане для нього трагедію.
Завдаватимуть нестерпних мук внутрішні суперечності.
Партійні керівники нав'язували тематику творів. Довженко, як і багато інших письменників, змушений служити фальшивим ідеям. Та все ж внутрішня воля бере гору, він правдиво показує те, що його мучить.
У повісті «Земля» митець, змальовуючи колективізацію села, проводить основну думку: життя не можна вбити, воно продовжується до будь-яких обставин, воно торжествує.
Особливо вражає його «Щоденник», у якому майстер відкриває свою душу, свої болючі рани:
«Сьогодні я знову в Москві. Привіз з Києва стареньку свою матір. Сьогодні ж узнав від Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не сподобалась Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки.
Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вразі і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко до свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ й його лихо.
Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика. (26/ХІ 1943)»
Болісно вдарила ця звістка по Довженку. Його було вислано з України як ворога. І 27 липня 1945 року він знову занотує у своєму художньому документі:
«...Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі.
...невже любов до свого народу є націоналізм?»
І через 2 роки ці ж думки терзатимуть йому душу. П'ятого вересня 1945 р. він запише:
«Не хочу я мучитись! Не хочу оплакувати своє вигнання з України. Не хочу хоронити себе на чужині.
... Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній я належу. Я належу людству як художник, і йому я служу, а не кон'юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п'яненьким. Мистецтво моє — мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і таланту.»
Нікому не вдалося поставити на коліна цю велику людину, не пішов він проти совісті і свого народу, бо він незламний, а тому — безсмертний.
