Час складається з моментів. Ми непомітно проходимо повз одні, при згадці про інші серце починає тривожно калатати, деякі запам'ятовуємо назавжди. І немає чіткого алгоритму, чому відбувається саме так. Іноді довірливий погляд, гарячий подих, невловимий аромат, що кружляє в повітрі... Умови, місце зустрічі, твій соціальний статус — все це марнота: є лише відчуття й емоції — споконвічна загадка людства. Виникаючи в певний момент, вони по вінця сповнюють людину. Сліплять очі, заволодівають свідомістю, зачаровують волю і розум, позбавляють нас можливості говорити. А коли полум'я згасне, маємо вірогідність, що тепло його зігріватиме нас усе життя. Твір «Момент» Володимира Винниченка — новатора в українській прозі і драматургії — відбиває той відрізок часу, який неможливо забути. Зовнішні події, близькі для колишнього політв'язня В. Винниченка, стають лише фунтом, на якому розквітає вразлива квітка кохання-щастя. Імпресіоністична форма викладу, емоційність та психологізм твору змушують читача повною мірою відчути те, що переживав головний герой твору, який мав негайно перетнути кордон Найліпший час для задуманого — темна ніч, але він не має вибору, і тому «можуть убити» Ще одна незвичайність — перетнути кордон він мусить разом із, як виявилось потім, «знайомою у минулому житті» незнайомкою-Екстремальність ситуації, момент на межі життя і смерті, сприйняття оточуючого середовища на емоційному рівні, стан героя — спокійний, врівноважений, ненапружений, немов затишшя перед грозою. Він не тільки бачить і відчуває такий дріб'язок, як соломинки, що кололи обличчя під час переїзду, запах рядна, яким колись накривали огірки, шарудіння бур'яну, прихкання конячки, бездоріжжя, по якому їде підвода, білі берези, метелики, кузьки. Усе це закарбовується у його пам'яті з такою силою, що потім, у тюремній камері, він здатен відтворити найтонші нюанси, найдрібніші, але такі важливі деталі, без яких світ не був би гармонійним. Сама природа, яка живе за своїми законами, без вигаданих людством «пашпортів, моралів, "уложеній о наказаніях"», надає на декілька годин затишний притулок двом людям, «загнаним другими людьми», дає можливість найповніше розкритися, відчути зв'язок із нею, пробудити первісні інстинкти, злитися із «великим прекрасним процесом життя». Автор навмисне не називає імен героїв, ми нічого не знаємо про їх дитинство, життя, що змусило їх іти небезпечним шляхом. Знаємо тільки головне: вони — протестанти за вдачею, які не погоджуються з умовами, що їм нав'язує суспільство. Випадкова зустріч звела людей, які, перетнувшись лише раз у житті, будуть завжди носити в душі коханий образ. Циніки не повірять в нескінченність цих почуттів, а скептики взагалі не назвуть ці почуття коханням. Можливо, це кохання здається оманним, нереальним і... тимчасовим, але для героя воно є вічним. Бо немає в світі нічого постійнішого за тимчасове. І цю любов, таку коротку і примарну, але незаплямовану буденщиною, незатавровану брудними руками (а люди часто мають звичку все псувати), він буде носити в душі все життя. |
