І ВАРІАНТ
Бути сучасним — це не заздалегідь обдумана воля Івана Федоровича Драча, а його вроджений хист, його покликання. Стоїть він на чатах нашої сучасності, хоч і належить до покоління, яке прийнято називати «дітьми війни». У його поезії відбилися найстрашніші суперечності часу.
Шедевром, що вийшов з-під пера майстра, можна назвати поему-трагедію, скорботну пісню «Чорнобильська мадонна». Складний і багатоплановий, цей твір з усіх боків змальовує страшну подію в житті всього людства. У прекрасному Поліському краї — там, де тихоплинна Прип'ять і зачарована Десна несуть свої води до могутнього Дніпра, спорудили люди чудовисько, монстра — Чорнобильську АЕС. У квітні 1986 року «мирний атом» вибухнув, розніс смертоносну радіоактивну хмару на півсвіту.
«Чорнобильська мадонна» стала виразом печалі, зумовленої трагічною, бо спрямованою проти себе самої, прагматичною життєдіяльністю людини, невідповідністю її покликання і практики, пересторогою людям на майбутнє.
Багате і напружене духовне життя І. Драча, яке виливається в його творчості, сконцентроване не на минулій, а на можливій майбутній війні, на загрозі атомного винищення всієї людської цивілізації. «Тяжко пишу, зболено розмірковую», — ніби чуємо стогін автора, який просто не міг пройти мимо. Жорстока дійсність, прагнення зрозуміти людину в її долі та внутрішній сутності, от що змусило поета стати «Плачем... Голосінням».
Поліфонічно звучить поема. Високе, філософське перемежовується з розмовним, побутовим. А те «побутове» — «...сльози і пекло, кров і "жахіття»...
Не можна не здригнутися, подумавши про долю стареньких бабусь і дідусів, які, не бажаючи залишати свою домівку, гинули на зараженій території. Душі цих людей приходять до живих, питають, що ж то було, за що вони загинули, «ридають голосом біди», ніби розповідають про страшну правду нашого століття.
Стукаючи в серце кожної людини, поет попереджує, застерігає від необдуманих вчинків, від «мудрості всесвітньо дурних академій». Це пророцтво в поезії І. Драча виступає як страшний оклик біди, яку ще можна відвернути. Може, вперше у світовій філософській ліриці поет поставив питання: чи правомірний взагалі розви¬ток наукової думки, якщо його наслідки використовуються для винаходів знарядь масового вбивства, чи не подібний розум люди¬ни до гадюки, що сама себе жалить і гине від своєї ж отрути?
І тому, коли в душу кожному дивиться Чорнобильська Мадонна, ми не повинні залишитися байдужими, бо «в душі не душа, а вина». Спокутувати її — обов'язок кожного. Криком болю звучить «Запитання без відповіді»:
Всі криниці у целофанових капшуках,
Всі колодязі затушковані
Питали одне-однісіньке:
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п'є воду?!
Розпач і страшні переживання за рідну землю, за людей — ось що виливає серце поетове на папір. Що може сказати він про наївність бабусі, яка одягла корову, взула її в чоботи, але п'є її молоко — з трави, яка одержала «порцію» гамма-променів?
Майже два десятиліття минуло, а «вона йде» ще, прямує до кожного, ще й досі забирає до себе людей, вона — Чорнобильська Мадонна — потойбічна журба, мати-вдова, Земля і Вода. Несе вона світову долю, всю планету — хворе дитя Всесвіту. Якщо люди не зрозуміють шкоди «мирного атома», не зможуть приборкати його, то це знову «прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день...».
ІІ ВАРІАНТ
Від мене
Втік олівець.
Від мене
Втекла авторучка.
Лишилось
Писати кров'ю.
І. Драч 26 квітня 1986 року українська і, мабуть, вся слов'янська історія здобула новий стрижень відліку часу: до чорнобильської катастрофи та після неї. Аварія на 4-му блоці Чорнобильської атомної електростанції перетворилася на глобальну катастрофу. Катастрофа ця стала не тільки екологічною, а й моральною. Ніколи український народ не забуде тих страшних днів, коли вмерла величезна територія нашої землі, фактично перетворилася на пустий простір, як плакали матері. Не дадуть нам забути цього і діти, які досі вмирають через те, що були народжені атомною катастрофою...
Першими на страшну подію української історії зреагували письменники. З'явилися гострі художньо-публіцистичні твори, як-от: документальна повість Юрія Щербака «Чорнобиль», поема Бориса Олійника «Сім», поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна», поема Світлани Йовенко «Вибух», роман Володимира Яворівського «Марія з полином у кінці століття».
Болем сповнені ці твори, страхом за людство, гнівом на бездумні дії чиновників. І гірке питання ставлять поети людям: чи не застерігали ми вас від цього, чи не сповнені були рядки наших поезій закликом замислитися про наслідки наукових відкриттів, нових винаходів, які не тільки несуть користь людству, але й руйнують його безпеку?
Згадаємо також, що за дванадцять років до цього Іван Драч написав поему «Подих атомної». Та не оспівав він самої атомної станції, скоріше віддав належне величі людини, яка змогла підкорити своїй владі атом, долає всесвітні закони. А яким жахом дихають рядки його «Поліської легенди», де юна Прип'ять довірливо тулиться до юного лона свого нареченого Атома:
Птаство над нею і риба в її ворушкій глибині
Наполохано б'ються в одній старосвітській гамі.
Нещасливим виявилося поєднання Прип'яті з атомом, убивчим навіть, і наслідків цього атомного страхіття не позбутися, мабуть, і нашим онукам.
Нехай не оспівував поет бездумно величі Чорнобильської атомної, але його «Чорнобильська мадонна» стала своєрідною літературною покутою за раніше написаний «Подих атомної». Чорнобиль став для поета не просто темою, а темою його життя, темою його совісті, його болю й страждання.
Роман Іваничук згадує події тих років: «...Тільки один Іван Драч, який не вивозив поквапливо своїх дітей з Києва, а залишив їх на Хрещатику і в тридцятикілометровій зоні, тільки Драч, справжній біль якого переміг традиційний український страх перед силі, ними світу і він з високої трибуни перший послав прокляття комуністичній системі, єдиний мав право підняти з радіоактивного пилу Чорнобильську мадонну».
Від болю поетові не стає слів, він мучиться, видобуваючи їх із себе, бо ніякими словами не можна висловити цього ВСЕЛЕНСЬКОГО жаху, цього всеохопного болю:
Я заздрю всім, у кого є слова.
Немає в мене слів. Розстріляні до слова.
Мовчання тяжко душу залива.
Ословленість — дурна і випадкова.
Єдиний звук, який лунає в ці дні у вухах кожної людини — це звук лічильника Гейгера, що ніби відраховує дні цілого покоління. І виникає нове поняття — «Мадонна Атомного віку», страшне й незрозуміле для людського розуму. Де поділася прекрасна квітуча жінка зі здоровим немовлям на руках? Де вона? Невже тепер її замінила замучена стражданням жінка із мертвим немовлям на руках?! Так, вона цілком відповідна цій апокаліптичній картині:
Більше року метляється
На балконах пропаща білизна,
Більше року сотається
Любов молода ненависна.
Ненависна, бо звідки
Ти іншої візьмеш любові,
Коли кров клекотить
І ненависть ходить по крові.
Мертва земля постає перед очима солдатів, що охороняють цю зону, та от тільки кожного ранку на піску залишаються чиїсь босі сліди, який не бере навіть вівчарка. І веде той слід до саркофага... Може, Мати своїм тілом хоче закрити джерело атомної енергії? Може, Мати таким чином хоче захистити своїх дітей?
А ось старенька бабця, уся закутана целофаном, пасе свою корову, теж-таки захищену плівкою:
— Чого це Ви, бабо, корову узули?
— А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! —
В синових чоботах взута корова —
Нехай же пасеться і буде здорова...
Лунають безкінечні «запитання без відповіді»... Хто ж відповідатиме на них? Хто візьме на себе таку відповідальність? Поет закликає кожного з нас замислитися про відповідальність за кожен свій вчинок. Так, відповідальний кожен із нас; адже хто знає, яка «дрібничка» може спричинити катастрофу? І справді апокаліптично звучать останні рядки поеми:
Сіль пізнання — це плід каяття...
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету... Це хворе дитя!..
Апокаліпсис, кінець людського існування відкривається людині XX століття через атомну катастрофу, розщеплення самої суті буття, його глибинного сенсу. Адже чого можна чекати від хворого світу, який вбиває матір, дитину, дружин, чоловіків, вбиває тихо, непомітно, безкровно, а тому найстрашніше?
Схаменіться, люди, поки не пізно, поки ви не вбили весь світ, усіх своїх немовлят!
ІІІ ВАРІАНТ
Річки, що несуть свою прозору воду у моря та океани. Ліси, зелені та дрімучі. Блакитне небо, де ніщо, крім пташиних пісень, не порушує тиші. Свіже та чисте повітря, яке так і хочеться глибоко вдихнути. Коли ви востаннє бачили таке? Думаю, давно. Адже незабруднених річок та озер, дикого лісу, неораних степів стає все менше і менше. Шалене XX сторіччя принесло людству разом із новими відкриттями багато проблем. Найстрашнішою з них стала аварія на Чорнобильській електростанції — квітневого ранку вісімдесят шостого.
Події, що трапилися того дня, змінили обличчя України, людства та усієї Землі назавжди. Болем лягли вони у кожне серце. Осмислення чорнобильської катастрофи поклало основу для створення поеми «Чорнобильська мадонна» І. Драчем.
Цей твір — тяжкі, гіркі роздуми автора не лише про наслідки аварії, а про її винуватців та можливе майбутнє людства. Поет турбується про це майбутнє, яким би воно не було. Тому в кожному рядку читач бачить спокуту, прозріння і каяття перед народом, перед тими, хто постраждав унаслідок аварії, хто ціною власного життя рятував тисячі та мільйони інших життів.
Ми бачимо фатальний вплив катастрофи на оточуючий світ. Навколо «сосни, дощами спалені», ліс, «що сонця рудіший», «паморозь сива бузку посивілого»...
Та найбільших страждань зазнали люди. Образ за образом постає перед нами. Стара баба, яка хоче будь-що повернутись у «зону відчуження»... її онук, що займається мародерством по евакуйованих селах. І, нарешті, найболючіший образ матері, що загубила своє дитя у цьому пеклі.
Автор у глибині душі сподівається, що майбутнє людства не буде таким же жахливим, як його сьогодення. Але для цього треба щось робити, а не сидіти склавши руки, спостерігаючи, як унаслідок погіршення екологічної ситуації продовжують гинути люди.
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море.
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ воду п'є? —
запитує поет. Де знайти «кілометри целофану», щоб відновити порушену екологічну рівновагу, повернути до життя людей, яких забрав рак? Що робити з мертвонародженими дітьми? Як допомогти жінкам, які ніколи не пізнають радість материнства?
Наш час поставив перед нами дуже складні питання. Але відповідати на них ми повинні зараз саме для того, щоб у наступних поколінь було майбутнє, щоб вони дихали чистим повітрям та народжували здорових дітей.
«Чорнобильська мадонна» — це тужлива пісня поетової душі:
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету... Це хворе дитя!
Цей твір — заклик до всіх живих: не забувати про те, що сталося; турбуватися про навколишнє середовище, не руйнувати його; не шкодити життя, бо воно найцінніше в людини.
IV ВАРІАНТ
XX століття дало літературі багато нових тем, відкрило нові проблеми, зокрема проблеми збереження природи, проблеми екології, що виникли як наслідки намагання людини підкорити природу. Ще у 1885 році Ольга Кобилянська в своїй новелі «Битва» підняла голос на захист природи, виступила проти бездумного, хижаць¬кого втручання людини в природу. З того часу нічого не змінилося: людина прагне підкорити собі природу, підкоряє, природа іноді мститься за хижацьке ставлення до неї, людина на деякий час відступає, і невдовзі починає знову. На жаль, людство не вчиться на своїх помилках, не любить думати про наслідки своїх вчинків, якщо відчуває, що вони не будуть гарними. Тому дуже часто в нашому житті відбуваються катастрофи, спричинені самими ж людьми.
Майже двадцять років тому в Україні сталася страшна трагедія, що вразила увесь білий світ, усю планету. Мабуть, в історії людства ще не було трагедії, рівній Чорнобильській, трагедії, що не була війною, трагедії, що не була скоєна навмисно проти людства. Це була трагедія, що відбулася в мирний час у чарівному поліському краї, де тихоплинна Прип'ять і зачарована Десна несуть свої води до могутнього Дніпра. Трагедія, спричинена прагненням людини покращити собі життя, але прагненням непродуманим. Це була трагедія, викликана генієм науки, що винайшов «мирний атом», який мав бути корисним людині. Та хіба не знав винахідник усієї його сили?! Хіба не знав, що ця страшна сила може обернутися проти людства?! І ось у квітні 1986 року, коли природа просипається і розцвітає, цей «мирний атом» вибухнув і розніс смертоносну радіоактивну хмару на півсвіту...
Скільки всього було сказано і написано! А скільки ще буде! Та сьогодні вже почало забуватися те відчуття страху від накоєного, той страх перед наслідками аварії. Забулося... Продовжують працювати станції, що знаходяться в аварійному стані. І будуть працювати, доки нове лихо не потрясе холодний мозок тих, хто несе відповідальність за це. А як би не завадило їм пригадати! Як би не завадило прочитати те, що було написано після аварії, зокрема «Чорнобильську мадонну» Івана Драча, яку по праву можна назвати пересторогою людству. Я впевнена, що кожного зачепить за живе згадка про те, що аварія на Чорнобильській АЕС — це трагедія кожного: «Вона йде вже, прямує до тебе, одчинила вже двері — й тобі нахиляє це атомне небо...». Вся Україна дише пилюкою «з чорнобильськими радіонуклідами»! Хіба можна говорити про здорових людей, якщо вони дихають забрудненим повітрям, п'ють забруднену воду! Хіба можна мріяти про здорових дітей? А скільки людей втратили можливість бути батьками, а скільки дітей не народилося!
Іван Драч у художній формі гнівно засудив винуватців трагедії на ЧАЕС; страшними картинами, відтвореними в поемі як результат вибуху, поет застерігає людство від подібних катастроф, встає на захист природи і людини, відстоює право людини жити і бути щасливою, закликає людство подумати про своє майбутнє, про свою планету, яка вже є «хворим дитям».
|
