Тичина — найвеличніший український поет 1920-х. Поряд із Франком, Бажаном і Гончаром висувався на Нобелівську премію. На думку відомого вченого Дмитра Степовика, у психіці Тичини переважає протистояння двох основних потуг: ролей поетичного діяча й самітника. Така людина усвідомлює, що живе неправильно, але змінити нічого не може. Тичина — доглибинно роздвоєний тип. Він говорить протилежне не тому, що пристосовується, а тому, що інакше не може. Його іс¬нування визначає розірваність, непристосованість до життя. За питомо релігійним світоглядом поета (випускника богословської семінарії), усе, що відбувається в світі, — правильне й закономірне з самого початку, оскільки допущене Богом і має вдячно прийматися людиною. Творчість Тичини пронизує ідея всеєдності й зв'язку, гармонійності світу. Джерело життя — сонце. Матерія мертва й сама по собі не має життєвого потенціалу, тому «жити» означає «творити». Світ витворився як досконалість із торжеством добра. Цей світ безсмертний тому, що він єдиний. Поет переживає відкриття єдності речей, які різними є на перший погляд, а в дійсності є поєднуваними. Наприклад, у час смерті батька 1906 року юний поет пише два вірші, котрі містять наступні думки: 1) Бога нема; 2) слава тобі, Боже! Пізніше паралельно з поезією «Партія веде» Тичина створює текст «До кого говорить?» Через два роки після «суперінтимних» і «мегаліричних» «Сонячних кларнетів» поет оприлюднить наскрізь соціальну збірку «Плуг». Мотив вірша «Одчиняйте двері» — ставлення ліричного героя до кривавого монстра революції як до власної нареченої:
Одчиняйте двері — Наречена йде Одчиняйте двері Голуба блакить! Очі, серце і хорали Стали, Ждуть... Одчинились двері — Горобина ніч! Одчинились двері — Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами Тьмами Дощ...
Заклик-рефрен «одчинити двері» вказує на пристрасне бажання, прагнення, прийняття, сильну потребу, потяг до революції-нареченої. Його повторюваність є різновидом навіювання, створення мимовільного, асоціативного відчуття зображуваного. Комплексно ландшафт виглядає так: у церкві (вказівка на «хорали» — рід релігійних співів латинською чи місцевою мовою в католицькій чи протестантських церквах) перед алтарем стоїть молодий, котрий пристрасно чекає на свою наречену для здійснення шлюбної церемонії. Молодий або хтось інший (той же автор) закликає відчинити двері храму, оскільки наречена з'явилася, стоїть за дверима й готова підійти до молодого. У чеканні на молоду все завмирає на найвищий точці напруження, і в першу чергу завмирає молодий («очі, серце... Стали»). Наречена з'являється, і необоротними наслідками її появи є горобина ніч (літня грозова ніч — символ грізного наростання чогось, тривоги, утрати й смерті), закривавлені шляхи (образ кривавого весілля, весілля крові нагадує створену приблизно в цей час п'єсу «Криваве весілля» іспанського поета й драматурга Федеріко Ґарсіа Лорки, в якій у перебігу весілля це свято також перетворюється на моторошну різанину) й незвичний дощ, котрий іде... незриданними сльозами (сльози — символ плачу, жалоби й утрати, тим паче незриданні — ті, які ще мають виплакатися або й зовсім невиплакувані) й тьмами (наприклад, у контексті Біблії це слово вказує на події кінця світу й Божого суду). Отже, граничне ідеалізування революції 1920-х у ліриці Тичини поєднано з визнанням катастрофічності її наслідків для української нації.
|
