А я мушу незморено-просто -
Смолоскипом Тобі Одній,
Я - кривавих шляхів апостол
В голубі невечірні дні.
("Біографія", Є. Маланюк)
Ось такий нелегкий тягар обрав собі Євген Маланюк - відданий син багатостраждальної матері-України. . .
Навіть на перший погляд поезія Маланюка відрізняється від поезій його сучасників глибиною, значним психологічним навантаженням та вимагає від читача неабияких знань з історії, філософії, психології та культурології.
Хоч Євген Маланюк і вважав своїм духовним батьком Павла Тичину, вірші якого наскрізно просякнуті безнадією та розпачем, неможливістю знайти вихід, але це не зовсім влаштовувало Маланюка, бо він не хотів бути ще одним співцем жалоби над стражданням рідної землі. Саме тому автор аналізує, часом надто критично, творчість попередників - О. Олеся, М. Вороного, В. Винниченка й інших, - і розуміє, що причини занепаду і поневоленого становища нашої держави лежать значно глибше політики, їх треба шукати аж на рівні історії нації, її культури та літератури зокрема. Тому кожна думка Євгена Маланюка є не тільки високо художньо оформленою, але й обґрунтованою.
У Маланюка реальний світ постає крізь призму поетового "я", і читач захоплюється символічністю та образністю. Так, у поезії "Стилет чи стилос?.." ці предмети несуть на собі не просто пряме, матеріально виражене значення: стилет - короткий кинджал, стилос - паличка для письма. Стилет є символом одвічного близького бою сам на сам, свідомого вибору жертовної боротьби за ідеали народу. Стилос - це уособлення мистецтва з його витонченою гармонією, музикою людських почуттів та магією добра і краси.
Стилет чи стилос? - не збагнув.
Двояко Вагаються трагічні терези.
І це не дилема самого Маланюка. Це поетичне зображення того, що трагедія України спричинена її колоніальним статусом, втратою державної незалежності та національної свободи, а внаслідок усього - і особистої гідності та національної самосвідомості, духовного багатства нації. Крізь усе життя автор несе провідну ідею відродження держави через відродження історії.
Поезія "Під чужим небом" яскраво описує стан душі поета у вигнанні. Навіть знаходячись за кордоном, поет не перестає боротися за свою землю як справжній патріот, але й як справжній син Маланюк сумує за рідним краєм ("Чужі: й земля, і небо тут, і люди...") і не знаходить собі місця у "тому" житті ("Чому ж я тут?.."). І ця туга за Батьківщиною пройнята такою любов'ю й ліричністю, що навертаються сльози:
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідких стріх.
("Під чужим небом")
І ці дитячі спогади про красу рідного краю, материнське тепло вкарбувалися в серце поета. Тому несе Маланюк Любов, Красу і Надію навіть крізь холодні реалії нової доби:
Співа блакить крізь готику риштовань,
Дзвенить цемент крізь духу плоть будов.
І все ж таки: в началі було -
Слово! І все ж таки: начальний дух - Любов!
То ж в особистості Євгена Маланюка яскраво постає образ українця-борця, який "сприймає світ оголеним нервом" і який глибоко переймається завжди актуальною проблемою державної суверенності України, вирішення якої він знаходив у спадщині минулого, на та своєму життєвому шляху був смолоскипом надії на світле майбутнє.
|
