І ВАРІАНТ
Народжений і вихований українським степом, Юрій Яновський одержав від природи романтичне світовідчуття. Він закроєний був на високе місце в царині художнього слова і зайняв його поруч із найвидатнішими постатями національної культури.
У середині 30-х років XX століття Юрієм Яновським був написаний дивний і прекрасний історико-революційний роман у новелах «Вершники», сповнений трагізму і водночас світлої радості за майбутнє українського народу.
Письменник знову, як і в попередніх творах, повертається в роки громадянської війни. На сторінках «Вершників» заблискотіли шаблі, здибились знавіснілі коні, а брат братові почав знімати голову з плечей, як у якомусь моторошному кіно. Страшна трагедія тієї доби... Брат убиває брата, батько — сина, діти роблять замах на матір. Війна запанувала навіть у душі людській.
Із братами Половцями ми знайомимося у першій новелі «Подвійне коло». Зійшлися у герці армійські загони різних політичних поглядів, і по черзі на землю летять голови братів (денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса). Вони опинилися з різних боків політичних барикад і своїми діями спричиняють освячений більшовизмом розпад роду людського. На перший план виходять закони класової боротьби, а ми ж знаємо, що сила в єдності, в любові до ближнього. Забули про це брати, забули, що «тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду», бо обдурено їх різними гаслами і закликами.
Несе війна нещастя і батькам. Письменник майстерно відтворив горе матері-страдниці, нещасного батька. Усі сини були милі батьківським серцям, хоч і не всі були путящі (Андрій — ледащо, Панас — контрабандист). Матері болить навіть подряпинка на дитині, а що вже говорити про її загибель, особливо якщо уявити смерть однієї дитини, заподіяну іншою. А як страждало серце батька, коли він бачив непорозуміння між синами!
Скупими штрихами змальована постать старої Половчихи. її портрет немов різьблений із граніту. Лише два означення і порівняння («...одежа на ній віялась, мов на кам'яній», «вона була висока і строга, як у пісні»), кілька разів повторюючись, підносять її образ до символічного узагальнення і розкривають справжні почуття матері, закам'янілої від тяжкого горя. Оскільки стара Половчиха «стояла на чолі родини... мов скеля в штормі», то трагедія її навіть подвійна: вона переживає не тільки смерть синів, але й спо¬стерігає за процесом розпаду роду.
Ототожнює письменник трагедію роду Половців із горем усієї України, яка в той час теж губила кращих своїх синів, не маючи змоги зберегти рід український.
Юрій Яновський застерігає всіх нас від ворожнечі, кличе до єдності, спільності, бо тільки вони зможуть дати сили зберегти наш рід. Особливо актуально звучать його перестороги в наш час, коли навколо точаться війни і коли так важко знайти спільну мову не тільки з чужими, але й зі своїми.
ІІ ВАРІАНТ
У листі до Ю. Яновського Олесь Гончар писав, що ця книга «творилась при такій духовній погоді, при високих температурах для творчої спеки, що й «Слово о полку». Таким чином справжній художник слова вшанував творчий здобуток іншого художника.
І події, і народні герої зображуються в романі в піднесеному й героїчному ключі. Дух народної героїки загалом був притаманний його творчості: «О дев'ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, затятий і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рік».
Процитований ліричний відступ дає уявлення про загальний піднесеноромантичний стиль усього роману «Вершники», і його можна було б поставити епіграфом до всієї книги. Однак, не втрачаючи почуття естетичної міри, письменник чергує лірико-романтичний тон з трагічним, живописні образи та пейзажні картини з гротеском. Великої художньої сили автор досягає там, де зображує вірогідні події на півдні України, об'ємно й лаконічно малює образи справжніх героїв, ідучи в цьому за традиціями народних дум.
Кожний герой у «Вершниках» дістав свою політичну характеристику: петлюрівець, денікінець, махновець, більшовик. Уже в першій новелі «Вершників», де дія відбувається в степу під Компаніївкою, зійшлися в герці армійські загони різних політичних поглядів, і по черзі на землю котяться голови братів Половців — денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса, а стинають їх з плеч один одному самі ж брати. Незнищеним залишається тільки більшовик Іван Половець, і це цілком зрозуміле художнє втілення тієї історичної ситуації, яка існувала в часи Яновського, але головним є інше: страшний мотив убивства братами один одного, мотив знищення роду.
Серед кривавої битви спочатку вихоплюється тільки одна деталь: Оверків «чорний шлик віявся по плечах». Далі надзвичайно стисло зображуються денікінці, а поряд із ними — офіцер російської армії Андрій, який проклинає Оверка «руським серцем, ім'ям великої Росії-матінки». Андрій забув, що був українцем. Зненавидівши Україну, зненавидів і своє коріння. Чи не це спричинило його загибель?
Брати, які належать у цій кривавій битві до різних таборів, все-таки дуже схожі один на одного: «Високий Андрій став іще вищий, Оверко бавився шликом, мов дитина чорною косою, вони були високі й широкоплечі, з хижими дзьобами й сірими очима». Красиві брати Половці серед бою, та страшно те, що руйнують вони свій рід, знищуючи один-одного. І підсумкова промова переможця Івана Половця, більшовика, не переконує читача в тому, що навіть задля таких ідей варто йти на вбивство: «Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас і Карл Маркс».
Мотив розпаду людського роду, що почався з приходом революції, є тільки одним з мотивів роману, однак одним з найважливіших, і прикладом цього може бути сцена, в якій брати убивають один одного, незважаючи на заповіт батька.
У сцені битви в степу під Компаніївкою читаємо такі вражаюче жахливі рядки: «Дехто простягав руки, і йому рубались руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись предсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем». У цій війні немає нічого святого, втрачається цінність людського життя, цінність особистості.
Війна постає в романі як трагедія. Але в той же час на війні виковуються людські особистості, тут завжди є місце для подвигу. Показуючи в кожній з новел нові й нові епізоди громадянської війни і нових дійових осіб, втягнутих в круговерть подій, Ю. Яновський розповідає і про героїзм окремих персонажів, і про героїзм масовий. Наприклад, ми спостерігаємо, як поранений і морений тифом командир Донбасівського революційного полку Чубенко веде крізь ліси, крізь сутички з ворогом свій полк. Це людина непохитної волі, політично мудра і дотепна, яка творить свій подвиг: «І ліс стояв рівно округ, підпираючи небо, похитувався й рипів, як корабельна снасть. Загін просувався крізь цю врочистість та похмурість, на небі відбувалося трагедійне видовище, на небі сунулися з гір льодовики і вкривали цілі континенти, айсберги плавали серед морів, на небі материки роз'єднувались і відпливали в океани...»
У сцені просування загону, написаній в традиції народних дум, поданій через сприйняття хворого Чубенка та оповідача, дається начебто підсумковий акорд розповіді: «Тільки обвішаний патронами авангард був наче з заліза».
Ю. Яновський був письменником-романтиком, якого надихала ідея революції, надихала ідея оновлення людства під новими прапорами. Та якщо ми скажемо, що письменник оспівував революцію, то таке Судження буде дуже однобоким. З притаманною кожному талановитому митцеві гостротою зору він бачив і руйнівну силу війни, і нищення таких одвічних цінностей, як рід, спокійна мирна праця. Війна не захоплює митця як сам процес, та цікавить його в сенсі формування людської особистості під впливом незвичайних сбставин, здатності людини до подвигу.
ІІІ ВАРІАНТ
Так проходили дні, місяці і, нарешті,
роки. По селах, містах і містечках
лютувала громадянська війна.
М. Хвильовий Багато хто з українських письменників відтворив події громадянської війни в Україні, бо багатьох із них вона торкнулася особисто. Та це й не дивно, бо, мабуть, не було такої людини, яку б не зачепила війна. Розглядаючи події того часу з різних боків, М. Хвильовий, Г. Косинка, В. Підмогильний, Ю. Яновський змалювали жахливі, криваві картині.
Війна завжди приносить лише лихо й нещастя. Вона відбирає у людей усе, що вони мали, позбавляє найдорожчого — життя. І якщо доведеться воювати і вмерти, захищаючи свою Батьківщину, — то це подвиг, а воювати в межах рідної країни, вбиваючи своїх співвітчизників і, не доведи Господь, рідних, — то це безглуздя. Свій про тест проти кривавої різні, яка нібито необхідна задля нового життя, виразив романтик-революціонер Юрій Яновський у романі «Вершники».
Громадянська війна в романі змальована по-справжньому героїчною і романтичною. Це романтизм революційного піднесення народу. «У своєму романі «Вершники», — писав Юрій Яновський, — я намагався... показати справжніх натхненників і полководців громадянської війни... вивести на сторінки книги трудящий народ — його сталеварів, селян, шахтарів, його інтелігенцію...». Так письменник підкреслював, що воював весь народ, всі його прошарки. Але, показуючи героїзм народу з громадянській війні, автор відтворює весь трагізм подій того часу.
Роман «Вершники» — це класичний зразок художнього втілення болючих роздумів автора про непростий час в історії рідного народу, про час, коли втрачаються істинні, вічні цінності, заперечуються основи народної моралі, етики, забувається святий родинний обов'язок, національні корені, залишаються лише переконання, лише фанатичне бажання служити високим ідеям, заради яких брат убиває брата. Бій у степу під Компаніївкою, зображений у новелі «Подвійне коло», символізує собою всю складну ситуацію в Україні, що склалася під час громадянської війни.
Відтворюючи революційну героїку, малюючи позитивних персонажів — рядових бійців, уособленням яких у творі виступає листоноша, мудрих полководців, Мусія Половця і його дружину, Яновський не вдається до ідеалізації революції, він правдиво зображує весь трагізм наслідків громадянської війни, показує, яке лихо вона несе народові, які страждання, автор апелює до загальнолюдських цінностей і говорить війні «НІ». |
