«Салдатики!!» Замуштровані, покірні виконавці наказів командирів і самого царя, а все ж рідні, свої, вихідці із селян, робітників, бідняцькі, вдовині сини. Саме до них із криком душі звертається Явтух, ватажок сільської громади, герой оповідання В. Винниченка «Салдатики!!» І саме таку назву обирає автор для свого твору. Проживши все життя чесно, за законами християнської моралі, не зробивши нікому зла, Явтух не розуміє, як можна стріляти в безневинних, доведених нуждою та голодом до відчаю людей. І вважає, що в подібних випадках в інших селах солдати «стріляли, бо не знали правди, а знатимуть — не стрілятимуть».
Як не дивно, але цей досить наївний розрахунок селянина спрацьовує, хоч платити йому довелося за нього найвищою ціною — власним життям: «Явтух правду сказав: салдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником — Явтухом». Отже, сталася нечувана річ. Солдати не лише не виконали наказ офіцера стріляти в людей, а й не стали карати за смерть свого командира. Тільки «мирно і сумно» побалакали, погодившись, мабуть, що навкруги засіла неправда, яку треба знищити, а не допомагати їй. Адже селяни «ходили до пана Партнера в економію на роботу за 10 коп. в день, …їли в тиждень раз якесь вариво із самої води та двох-трьох картоплинок чоловік на п’ять, ховали мертвих десятками на день…»
Пани ж тільки «їдять та п’ють» за них і не виконують заповідей Святого Письма, де сказано: «В поті лиця їж хліб». Мужики ж допомагають їм неправду творити, за це й мучаться. Переконливі слова Явтуха повели людей до панських амбарів забирати ними ж вирощене зерно, вивели за село зустрічати карателів. Селяни хотіли почути виправдання їхнім діям — і вони почули їх з уст свого лідера, та ще й підкріплені словами з найсвятішого — Біблії. Вони повірили Явтухові, погодилися зі словами прокламацій, що «той має право на землю, хто робить на ній». І це було новим кроком у розвитку суспільного життя, зрушенням у селянській свідомості: вони — сила, за ними — правда й Боже Слово. Та ворог ще сильний. Хоч «Партнера мов пришибло» і «він … сховався в покої і тихо сів на якийсь стілець, нічого, не чуючи», однак швидко оговтався і поїхав викликати військо.
Сильна у панів і машина придушення — армія. У сусідньому селі Кавунівці вбили трьох чоловіків, із наміром покарати бунтівників прийшли й до цього села. Тільки завдяки проникливому Явтуховому слову не відбулося велике кровопролиття. Мабуть, після того, що сталося і солдати, і селяни вже не будуть такими, як були.
Зерна сумніву в правильності свого життя і надії на краще вже посіяні. От тільки які сходи вони дадуть? В. Винниченко дав своєму творові підзаголовок: «Малюнок із селянських розрухів». Дійсно, розруха. Бо хіба це нормально, коли стріляють один в одного брати, громадяни однієї країни? Коли відчай веде людей на грабунок і коли втішають:
«— Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу… тут… гірко… Стрілятимуть, то й стрілятимуть… Однак з голоду здохла б…
— Дітки ж у мене…
— І дітки повитягувались би…»
Письменник майстерно розкрив психологію натовпу, його стосунки з особистістю. Лідером стає той, хто найбільш упевнений, цілеспрямований, хто вірить у свою правоту. На нього ж падає і найбільший тягар відповідальності. Явтухові він коштував життя!!! Отже, на мою думку, Володимир Винниченко в оповіданні «Салда-тики!!» зобразив зрушення у свідомості тогочасних селян: від «покірливості і боязкого підлизування» — до усвідомлення своєї людської гідності. |
