Це питання настільки цікаве й актуальне, що його вирішенням займається окрема наука — естетика. Вона досліджує категорії прекрасного й потворного, виробляє їх критерії, допомагає виробити художній смак.
Як на мене, такий підхід хибує на однобокість. Чому? Тому що саме по собі естетичне начало ще не творить гармонійну особистість. Фактично, представники тієї самої інтелігенції, тобто інтелектуальної й творчої еліти, в усі часи були принциповими опозиціонерами до традиціоналістських, реакційних і консерваторських рухів у суспільстві. Нібито похвально. Однак вони в своєму прагненні змінити світ приносили далеко не тільки позитивні наслідки. Інтелектуальній еліті належить авторство усіх найвитонченіших антилюдських ідеологій: антисемітизму, теософії, масонства, атеїзму, теорії еволюції, расової гігієни, нацизму, марксизму й багатьох інших. «Прогресивність» інтелектуалів і нерідко прекрасне виховання ніяк не можуть завадити їм стрибати з головою в кожний вир нових ідей, не роздумуючи, чи не перевищить шкода від "їхнього впровадження інколи сумнівні переваги.
У всі часи видатні військові, політичні, наукові, культурні діячі з відвертою цинічністю заявляли, що «переможців не судять», а тому «висока ціль» виправдовує брудні засоби. Чикатило вбив десятки людей і став символом жорстокості й насильства; Наполеон розстріляв із гармат тисячі й прагнув до всесвітньої диктатури, однак дотепер його оточує аура величі й захоплення.
Чого ж бракує естетиці? Етичних переконань. По-справжньому прекрасне зроджується з єдності цих двох начал. Прекрасне — все те, що працює на благо людини, що «піднімає» її, закликає до позитивного мислення, постійного розвитку, поваги до інших. Потворне руйнує людину зовні й усередині; такою є пропаганда смерті, егоїзму, песимізму, самодогоджання.