Загальновизнано, що гумор — «одна з найсильніших, найцікавіших особливостей» таланту І. Нечуя-Левицького. Найвиразніше, найособливіше ця риса творчого стилю письменника виявилася в його повісті «Кайдашева сім’я». Нечуй-Левицький зумів підмітити й передати найособливіше в народному характері, зокрема погляд на життя з усмішкою, гумористично-іронічне ставлення до складнощів життя. Змальовуючи побут родини Кайдашів, автор використовує засоби народної сміхової культури, узявши з неї не лише окремі елементи, а й ідейно-стильову багатозначність народного сміху.
У народній культурі сміх різний: доброзичливий, жартівливо безтурботний, гумористичний, ліричний, елегійний, сумний і навіть печальний, дошкульний, сатирично-знущальний. Таким багатогранним є сміх і в «Кайдашевій сім’ї». Найперше, що привертає увагу під час читання «Кайдашевої сім’ї»,— це поєднання ліричного й гумористично-сатиричного пластів зображення. Тонкий ліризм та іскрометний гумор властиві і мові автора, і мові персонажів. Картини природи, зображені дуже лірично, настроюють на спокій, тишу, радісне сприйняття світу і цим контрастують із неспокоєм у сім’ї Кайдашів, посилюють безглуздість суперечок і баталій.
Особливо важлива для характеристики персонажів їхня мова. Деякі сторінки повісті звучать у тій же тональності, що й лірична народна пісня про кохання. Цей лірично наснажений матеріал існує не сам по собі, а в поєднанні з гумористичними ситуаціями, характеристиками, оцінками, то контрастуючи з ними, то тісно переплітаючись, перехрещуючись. Кожна ситуація в повісті має подвійний зміст. Так, зокрема, пригоди п’яного Омелька Кайдаша викликають у нас то доброзичливий, життєрадісний сміх (епізод від слів: «Жінко! Де ти у вражого сина діла двері?»), то сумний, печальний (сцена бійки з сином, коли «старий Кайдаш, як стояв, так і впав навзнак, аж ноги задер»).
Конфлікт виник не через бездушність чи вроджений егоїзм Карпа, недаремно автор подає таку психологічну деталь: Карпо «ніби здерев’янів од тієї страшної події, котру вчинив». Конфлікт був спричинений соціальними умовами, котрі не давали селянству жити по-людському. П’яні галюцинації старого Кайдаша викликають гірку посмішку крізь сльози. Сміх викрешують і мовні партії Кайдашихи, яка на людях, щоб показати свою наближеність до панства, вживала зворот «проте вас», за що й дражнили її «пані економша». Але стара Кайдашиха — теж жертва тогочасного життя, тому її постійні бійки і сварки з невісткою, їх трагікомічні баталії викликають сатиричний сміх. І не тому, що все закінчується трагічно (Мотря свекрусі виколола око), а тому, що не може бути кінця ворожнечі у ворожому для людини суспільстві.
Дотепні порівняння, прислів’я, приказки вияскравлюють авторську позицію, несуть невисловлену тугу за кращим життям. Вони є засобом засудження всього того, що деморалізує людину, вбиває в ній людське. Коли й їх замало, Нечуй-Левицький використовує прийом контрасту, що здобувається неспівмірністю між високим стилем народно-героїчного епосу і нікчемним змістом ситуації: «Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з своєї хати до тину. Не сива хмара над дібровою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха…» У цих і подібних ситуаціях сміх — глузливий, знищувальний, осуджуючий. Така природа сміху в повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». |
