Повість «Князь Ієремія Вишневецький» переносить читача у вируюче XVII століття, його першу половину, коли точилася жорстока боротьба українців проти пану¬вання польської шляхти. Але в центрі уваги митця — не героїка боротьби, а спроба осмислити, як став не тільки зрадником, а навіть катом рідної о народу князь Ієремія Вишневецький, нащадок славного українського лицаря Байди Вишневецького. На початку повісті ми бачимо, що молодий Вишневецький мав у своєму характері потенційні риси сильної людини, які він успадкував від своїх предків: він ніколи не принижувався, приваблював непокірною вдачею. Навіть сам Вінцентій, ректор львівської єзуїтської колегії, злякавшись сили духу молодого княжича, подумав: «Ой коли б залучити оце звіря до свого табору, щоб воно часом потім не наробило нам клопоту. Борони Боже, як воно часом піде слідком за Криштофом Косинським та Наливайком!». І справді, наміри ректора здійснилися: Ієремія українським патріотом не став, а навпаки, пристав до католицької віри, кинув українську мову і сполячився. Вишневецький їздив за кордон, сп'янів від насолоди бути безмірно багатим, став егоїстичним і честолюбним. Всю свою енергію, хоробрість, пристрасність і силу він спрямував на досягнення корисливої мети. Ієремія Україну не любив, бо народ своїх гетьманів обирав демократично, міг навіть і скинути, якщо тільки вони не вболівали за всенародну справу. Проте не до вподоби йому і Польща, вона для нього — не Батьківщина, а засіб у досягненні мети. Є в повісті епізод, коли Ієремія мислить, як подвійний зрадник, у якого в голові ворушиться думка: «Теперечки в цей час я й сам не вгадаю, кого я більше ненавиджу: чи козаків, чи магнатів». Характер свого героя Нечуй-Левицький подає у розвитку: спочатку він чужий для України, а потім її кат. Кожна його перемога страшна своєю дикістю і підступністю щодо свого народу: «Він... руйнував і палив, неначе татарська або давня монгольська орда». Вчинки Вишневецького жахливо жорстокі, він по-садистськи страчує ні в чому не винних людей, завдає їм мученицької смерті. Ієремія впродовж повісті неухильно деградує як людина, навіть кохання не змогло повернути йому людську подобу, нормальні почуття. У коханні до вродливої козачки Тодозі Світайлихи він керується грубою силою, прагненням будь-якими засобами задовольнити свою пристрасть: «Вона буде моєю, повинна бути моєю, хоч би мені довелось змести з землі й її хату, і її оселю...» Проблема честі й зради є головною в повісті. Цей неординарний захоплюючий, глибоко психологічний твір змушує нас сьогодні задуматися над тим, що людина, яка вчинила зло, врадила свій народ, ніколи не матиме щастя і буде проклята нащадками. Тож пам'ятаймо, що життя своє треба сповнювати добром і заради щастя ближнього свого, і в ім'я нашої молодої держави. |
