Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.
І. Я. Франко
Іван Якович Франко — письменник, громадський діяч, учений, філософ, літературознавець, критик і теоретик літератури. Але з особливим захопленням ми говоримо про його літературний доробок. Не можна залишатися байдужим, читаючи його вірші зі збірок «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Зів’яле листя». Збірка «З вершин і низин» увібрала в себе найкращі вірші, присвячені боротьбі за краще майбутнє трудового народу.
Вона була видана у 1887 році. І назва збірки не випадкова. «З низин», тобто з народних мас, із найбідніших глибин звучить його голос. А «З вершин» — «це голос духа», який закликає не сидіти, а шляхом боротьби дійти до світлих вершин, поваливши гнобительський лад — скалу:
«Лупайте сю скалу!
Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас!
Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить»,— чують каменярі-революціонери сильний поклик. Як Антей, так і ліричний герой поезії Франка черпає сили від землі, рідного народу: Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені! Автор відчуває наближення соціальних змін і передає це в алегоричній формі у другій «Веснянці»: Гримить! Тайна дрож пронимає народи,— Мабуть, благодатная хвиля надходить… Мільйони чекають щасливої зміни… Найвизначнішим віршем збірки є «Гімн». У ньому вже відверто поет заявляє про прихід нового життя, повалення царизму, причому використовує дієслова минулого часу, щоб показати перемогу над злом як факт: Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день? Риторичні запитання стверджують неминучість світлого прийдешнього. Ці ж мотиви звучать ще у ранній творчості Каменяра. Перебуваючи у тюрмі, він не падає духом, а ще й підтримує своїх товаришів: Треба твердо нам в бою стояти, Не лякатись, що впав перший ряд, Хоч по трупах наперед ступати, Ні на крок не вертатися взад. Неабияке місце у творчості Франка займає рідна батьківщина. Тільки палкий патріот міг так написати:
Ні, хто не любить всіх братів,
Як сонце боже, всіх зарівно,
Той щиро полюбить не вмів
Тебе, коханая Вкраїно!
Хіба не співзвучні рядки Володимира Сосюри з вірша «Любіть Україну»? Збірка «Мій Ізмарагд» створена на переспівах із біблійних легенд, але автор подає нам свою мораль, мораль народу, тому й додає займенник «мій». Провідні мотиви обох збірок — громадянські. Узяти хоча б вірш «Наймит», де показано тяжке, безпросвітне життя наймита — народу. Але не вічно народові так жити. Його свідомість уже прокидається. А завершує вірш палкий заклик до боротьби і віра в перемогу. Чудовим віршем цієї збірки є «Сідоглавому». У ньому показано різко протилежні погляди лжепатріотів і справжнього сина свого народу на служіння батьківщині:
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,—
Я ж не люблю її
З надмірної любови.
І ніби продовжує цю тему вірш «Декадент». У ньому автор розкриває свою позицію народного борця. Кожна строфа є запереченням до звинувачення Франка в декадентсві:
Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.
Головною думкою вірша є слова: Який я декадент? Я син народа. Дійсно, Франко був прологом, провідником передових ідей, а епілог — це кінець існуючому експлуататорському ладу. Якою теплотою, щирістю віє від інтимної лірики Франка, яка представлена збіркою «Зів’яле листя»! Сам поет назвав її ліричною драмою. М. М. Коцюбинський так оцінив цю збірку: «Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв». Ця збірка ще раз доводить, що людині ніщо не чуже. Франко — титан революційної думки і в той же час тонкий лірик, тому й близький він нам як звичайна людина, яка вміє так вірно, красиво кохати, і як борець за нову батьківщину.
До глибини душі проймають рядки, де автор оспівує свою кохану, з якою не судилося поєднати свою долю: Твої очі, мов криниця Чиста на перловім дні, А надія, мов зірниця, З них проблискує мені. Ліричний герой наділений лицарськими рисами, як годиться справжньому чоловікові, він готовий взяти на себе всі удари долі, призначені коханій:
Як в дорозі здиблю горе,
Що тобі несе удар,
Сам його на себе справлю
І прийму його тягар.
Франко відмінно знає українські пісні, тому багато його віршів із збірки перегукуються з народною піснею. Дівчину він порівнює з червоною калиною, горіховим зерням. Фігурують часто і образи-символи: зелений явір, червона рожа, дубочок кучерявий. Вірші часто починається з вигука «ой»: Ой, жалю, мій жалю, Гіркий непомалу! Упустив я голубочку Та вже не спіймаю. Ліричний герой — мужня людина, він не дорікає коханій за нерозді-лене кохання, а шукає забуття. Тамує свій сердечний біль у зустрічі з природою:
Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляє,
А чень утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває.
Вірші збірки «Зів’яле листя» настільки мелодійні, що хочеться назвати їх піснями. Та й багато віршів покладено на музику: «Безмежнеє поле», «Ой ти дівчино, з горіха зерня», «Розвійтеся з вітром…», «Червона калино…» і багато інших. І. Я. Франка по праву можна поставити в один ряд із такими славетними іменами як Данте, Петрарка, Пушкін, Єсенін, які так ніжно оспівали своїх коханих Лауру, Беатріче, Анну Керн. Звичайно, у збірці дуже багато присвячено віршів Ользі Рошкевич — першому, але нещасливому коханню.
Власне, за цю відвертість, з якою автор показав драму в особистому житті (хоч вважається, що не можна ототожнювати дівчину у поезії Франка з Ольгою), його і охрестили декадентом його недруги, щоб ще більше додати душевного болю. Але недарма Франко має ім’я Каменяра. Переважна більшість його поезій — це громадянська, політична лірика, і девізом його завжди було: Лиш боротись значить жить… Vivare memento!
|
