І ВАРІАНТ
Місце П. А. Грабовського в українській літературі особливе. Поет, який більшу частину життя провів на засланні або в тюрмі чи під наглядом поліції, не тільки не зневірився, не впав у розпач, ні, він створив цілий ряд чудових поезій, які могли б прикрасити найбагатшу літературу світу.
Про що і як писати? Це питання постає рано чи пізно перед кожним, хто береться за цю нелегку працю.
Грабовський дав чітку відповідь на це питання і своїми творами, і своїми статтями.
В 1896 р. він написав статтю «Дещо про творчість поетичну», де стверджує, що мистецтво не може бути іграшкою, «мистецтвом для мистецтва». Ні, воно має служити народу. Поет має бути борцем, провісником високих ідеалів, слугою народу.
Зразком такого служіння народу він вважав Т. Г. Шевченка, поезія якого була засобом боротьби з неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених і скривджених.
На думку П. Грабовського, поезія має вселяти в серця трудящих віру в перемогу над ворогами, в торжество правди.
Ці ж думки знаходимо у вірші «Я не співець чудовної природи, де він прямо заявляє: «Де плачуть, там немає вже краси!»
Ні, він не стане оспівувати природу «з холодною байдужістю її», бо «з ума не йдуть знедолені народи», їм поет віддає свій талант, своє палке серце.
Поетичним ідеалом Грабовського є образ борця «за щастя народу, за волю, за братерство». Своїми віршами він показав, яким має бути справжнє мистецтво, поезія, в якій «цікавий, щиро людський зміст» поєднується з досконалою художньою формою.
Не тільки в бою можна здійснити подвиг. У поезії «Трудівниця» Грабовський змальовує просту сільську вчительку, яка була матір'ю для дітей хліборобів, але жила в бідності й передчасно зійшла в могилу. Поет славить подвиг.
Справжніми героями (однойменний вірш) митець вважав революціонерів, політичних в'язнів. Життєві дороги для них були всіяні колючим терням, але це не спиняло їх, вони всю силу, а іноді здоров'я і навіть життя віддавали народу, торуючи шлях до визволення. За це поет складав їм щиру подяку. Які красномовні епітети, порівняння, метафори вживає він для змалювання цих борців: «трудівники незнані», «страдники найперші», «шляхи палючі», «вік минув за працею, як днина», вони працювали, «сліпим братам торуючи межу», а тепер в своєму безсмерті «сяють... у чарівній красі».
З убивчою іронією говорить поет про псевдогероїв, яким навіть сниться героїзм. Народ знає їх справжню ціну, не їм складає вінок слави.
Продовжуючи традиції Т. Г. Шевченка, Павло Арсенович у багатьох поезіях закликає до дружби народів. Такий мотив звучить у вірші «До Русі-України», де він висловлює бажання, щоб «Русь порізнена устала з-під віковічного ярма і квітом повним розцвітала згоді з ближніми всіма!»
Поет вірить, що на политій кров'ю і сльозами рідній землі народ здобуде волю, забуде про ярмо. Це прекрасне майбутнє він малює в чудовому образі зорі, який неодноразово зустрічаємо в його віршах.
Було б помилкою думати, що Грабовський — майстер лише громадянської лірики. Ні, його поезія багатогранна. Народною піснею став його вірш «Сон». У сні в'язень бачить такий милий серцю пейзаж: «зелений гай», «пахуче поле», степ «широкий, наче море», садок біля хати. Але чому така прекрасна картина оповита сумом? Бо дійсність жорстока: в хаті «знудилась мати», «і знудьгувалася сестра», в якої «поблідло личко, стан зігнувсь», мабуть, «від непосильної праці».
Ілюстрацією до вислову «Де плачуть, там немає вже краси» є чудові вірші циклу «Веснянки».
Весна. Квіти. Травичка. Все оживає. Але за цією красою ховаються «смердючі болячки». Про них і ластівка, провісниця весни, розповідає. Але це не може похитнути борця. П. Грабовський пише:
Перед долею важкою
Голови не похилю.
До останніх хвилин життя він залишався вірний своїм поетичним ідеалам. Україна не забула свого талановитого сина. Народ віддав йому шану за його незламну Музу, за палке і пристрасне слово.
ІІ ВАРІАНТ
Історія української літератури XIX століття дуже точно відбиває становище українського народу — безправне, підневільне і, звичайно, безрадісне. Можливо, тому так багато серед письменницьких біографій сумних, навіть трагічних. Життя П. Грабовського — одна з них. Доля відпустила йому 38 років, з яких 20 пройшло на засланні. З юності й до смерті український поет страждав на чужині, далеко від Батьківщини.
Свій життєвий шлях Грабовський обрав сам. Студент Харківської духовної семінарії відчув потребу серця «піти на муки за народ». Це бажання привело юнака до народників, за що його було виключено з семінарії, а згодом і засуджено. П'ять років сибірського заслання розтягнулися на 20. Мужність, принциповість, неможливість змовчати, зустрівшись із несправедливістю, — ось що було причиною все нових і нових вироків, які віддалили повернення на Батьківщину.
П. Грабовський — політичний засланець. Здавалося б, як можна боротися з владою в умовах неволі! Але ж боротьба тривала. Він писав відозви, протести. А ще він залишався поетом, свої революційні переконання виражав у художній формі. Велика кількість віршів Грабовського написана у жанрі послання. Бо що залишалося поету-в'язню, як не звертатися до друзів, соратників, рідних. ; «Уперед» — вірш-заклик, звернений до тих, хто теж вболіває за долю народу, за «окутий, пригноблений люд». Грабовський говорить про «невіддячений труд» борців за волю, але це не повинно зупинити справжніх героїв. «Хижі порядки» будуть знищені, і, може, колись нащадки оцінять подвиг революціонерів.
Читаючи вірші П. Грабовського, не перестаю дивуватися: він у неволі залишався активним борцем-агітатором!
Пригляньмось до нашого люду,
Як сум йому очі охмарив!
Знедолений ладом ворожим,
Він працею держить всі стани...
Ходім же, брати, та поможем
Порвати якшвидше кайдани!
Про вірність поета народові свідчить його вірш «Я не співець чудовної природи». Навіть у творчості він не може забути про «люд без житнього шматка», про «стогін мужика», про світ, в якому стільки кривд і лиха. У Грабовського є свій ідеал — «борці за будуче Русі», «страдники за друзяків». Це їм він присвячує свій спів, свою хвалу.
У поетичному доробку Грабовського є багато віршів, де згадуються обставини його життя, рідні, близькі йому люди. Тут звучать мотиви суму, туги, але ніде нема каяття. Поет розуміє горе своєї матері, яка «стогне у журбі», усвідомлює, що це він — причина страждань, та не зрікається свого вибору.
Бачити більше тебе я не буду:
Не дорікай, а прости;
Та від людського неправого суду
Сина свого захисти!
Життя Павла Грабовського повністю віддане боротьбі. Добре знаючи, що його жереб — «муки люті», він усе-таки обрав саме цей шлях і пройшов ним до кінця, здобувши вдячну пам'ять нащадків. |
