І ВАРІАНТ
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа!
Ліна Василівна Костенко — геніальна поетеса сучасності. «Спартанкою Києва» ввійшла вона в літературу XX сторіччя й одразу стала улюбленою авторкою багатьох українців, тому що була і є принциповою, відвертою, часто різкою, але завжди щирою та правдивою у своїх творах.
У 1979 році з'явився написаний Ліною Костенко роман «Маруся Чурай», який вона присвятила напівлегендарній постаті української дівчини-співачки, авторки близько 20 пісень. Для втілення свого задуму показати не тільки героїчне козацьке минуле України, але й створити глибокий психологічний портрет духовно багатої, та нещасливої в особистому житті дівчини Ліна Костенко вдало вибрала нечасто вживаний жанр роману у віршах. Це дало їй змогу прокласти духовні «мости» між сьогоденням і минувшиною. Так виник шедевр української літератури.
Головним персонажем є дівчина-легенда — Маруся Чурай, уособлення моральної краси й таланту українського народу. Вперше ми зустрічаємося з нею на суді: Марусю обвинувачено у вбивстві Гриця Бобренка, її колишнього коханого. Хоча навіть сторонній людині видно, що Маруся — невинна жертва обставин і що правдиві її слова:
Не помста це була, не божевілля.
Людина спроста ближнього не вб'є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
він випив сам. Воно було моє.
Не змогла вона змиритися із зрадою, але і пережити своє кохання теж не хотіла: «Сама від себе вже вмерла. І ти це, Іване, знаєш. Оце, що від мене лишилось, то, власне, уже не я». Щастя надавало Марусі сил, вона творила пісню, яку підхоплював народ, і тільки заздрісники сичали: «Не вірю, щоб складала це вона», «...а про любов, походи і лабети — на це дівкам не вчеплено кебети». Пісні талановитої дівчини наснажували козацтво на боротьбу за рідну землю, вони фіксували краще від будь-яких літописців героїчні вчинки вояків. Роль Марусиних пісень розуміє і гетьман Богдан Хмельницький, розмірковуючи:
Про наші битви на папері — голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло, —
та це ж не що, а пісню задушить!
За словами Івана Іскри, Маруся — це голос України, душа її. Органічно зливається її образ із образом України, ніби акумулюючи в собі весь творчий потенціал рідної землі. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах», — говорить він на суді над дівчиною.
Подібну характеристику дає дівчині й гетьман, який наказує скасувати вирок:
її пісні — як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.
Та зрада для дівчини, яка була «дитям любові», дорівнює загибелі. Говорить вона Іскрі: «Якби тепер, мабуть, я заспівала, було б це вже хрипіння, а не спів. Так і живу, без голосу, німа. Пісень немає — і мене нема.»
Не показує Ліна Костенко смерті Марусі Чурай, але ми знаємо: від сухот тоді не лікували. Не стане Марусі, та залишаться повсякчас із нами її пісні, її душа, проспівана в них. Пісня — найкраща пам'ять про людину, тому і чуємо в останньому розділі відгомін найвідоміших пісень співачки:
І «Зелененький барвіночку», й «Не плач, не
журися,
а за свого миленького Богу помолися».
І про того козаченька,
що їхав за Десну.
«Рости, рости, дівчинонько,
на другую весну!»
І про воду каламутну, чи не хвиля збила.
І про тую дівчиноньку,
що вірно любила...
ІІ ВАРІАНТ
Бувають, може, й кращі голоси, але
такого другого немає!
Ліна Костенко. Маруся Чурай Роман у віршах «Маруся Чурай» написаний за мотивами народної пісні «Ой, не ходи, Грицю...», однак, як це часто буває, літературний варіант сюжету настільки глибший, що навіть не може бути порівнюваний із своїм народнопоетичним джерелом. За мотивами згаданої пісні не вперше було написано літературний твір. Згадаймо, наприклад, твір Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала», який теж є високохудожньою інтерпретацією народного сюжету.
Ліна Костенко значно поглиблює сюжетну канву відомої багатьом народної пісні, розглядаючи ситуацію не просто як протистояння вірності і невірності в коханні, а як проблему протистояння талановитого митця і суспільства, конфлікту духовної вищості та ницості приземлених інтересів більшості.
Твір цілком побудований на антитезі, тому й підкреслюється, що «Чураївські голови — на палях, а Вишняківські голови — на плечах», бо одні живуть високими помислами, не знають зради, а другі пристосовуються до будь-яких умов у пошуках своєї вигоди. Це протистояння двох способів життя і є причиною глибокої трагедії Гриця і Марусі, адже один не зміг піднятися до рівня своєї коханої і мусив померти неславно, а дівчина померла разом з коханим, бо мала цільну душу. Отже, ми говоримо не просто про соціальну нерівність між людьми, підґрунтя трагедії набагато глибше, протистоять одна одній дві душі, оскільки трагедія зрадженого кохання визріває з нерівності душ Марусі й Гриця, і в цьому ми можемо провести паралель з образами «Лісової пісні» Лесі Українки.
Маруся, як і Мавка, живе в світі ідеального, у світі любові, творчості, пісні, вічних цінностей, а Гриць приземлений, земний: «Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі». Маруся — тонка поетична натура, дитя любові, яка сформувалася в атмосфері гармонійних стосунків батька і матері, в умовах гармонійного розвитку духовних потреб особистості. Тому її душа не сприймає роздвоєності, зради:
Я зроду не співала на два криласи,
мені було це важко зрозуміть.
Саме з любові дівчина творила пісню, народжуючи її своїм прекрасним серцем. І можна було б сказати про любов, яка окрилила пісню Марусі тими словами, які виголосила на суді Ящиха:
Любов — це, люди, діло неосудне.
По всі віки. Во вік віків. Амінь.
Навіть після зради й смерті Гриця, перед власною стратою, Маруся розуміє, що несе ще у своєму серці кохання, шо не зрадила коханого, навіть і мертвого:
А найстрашніше, що пече, як жога,
перевертає душу від жалю:
невірного, брехливого, чужого,
огидного, — а я ж його люблю!
Гриць же, хоч і намагається, як Лукаш у «Лісовій пісні», піднятися над буденним життям, однак все ж таки глибоко в ньому закорінений, настільки глибоко, що зраджує своє кохання, себе самого, Марусю, тому і йде із життя, що стало нестерпним. Мотив зради відіграє в романі велику роль, виступаючи своєрідним лакмусовим папірцем, що вивіряє душевну вартість кожного, не тільки Гриця і Марусі. Адже досить багато людей на суді задіяно в цьому конфлікті. І найважливішим акордом звучать, мабуть, такі слова:
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!
Так, не можна зраджувати людину. Це є не менший злочин, ніж зрада країні, оскільки саме зрада і душевна ницість нищать і поглинають творчу силу людини, позбавляючи її, як Марусю, голосу й пісні. Неначе зраджена Мавка, вона теж стає тільки тінню людини:
А що скажу?
Свою пригаслу душу
чи донесу, як свічечку, на Страсть?
Бог знає все. А батюшці байдуже.
Хіба він правду Богу передасть?
Останній розділ роману має глибоко символічну назву — «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Марусине життя втратило свій сенс у той момент, коли вона дізналася про зраду Гриця. Однак надзвичайно сильний душевний біль немов виніс дівчину за межі звичайної реальності, вона перебуває в надреальному хронотопі (часопросторі). Маруся не хоче жити, однак лишається живою тричі (дуже символічне число!), оскільки її душевне воскресіння було неможливе без очищення. І в цьому слід провести паралель з образом Мавки, яка теж пройшла очищення через оніміння. І тільки дійшовши до всепрощення, Маруся змогла ожити серцем і заспівати. Пісня стає ознакою духовного життя, як музика стала для Мавки джерелом одухотворення.
Але значення образу Марусі Чурай не тільки в тому, що вона є втіленням душевної краси, духовності, чистоти й щирості, прекрасного людського кохання. Мабуть, найточніше значення легендарної постаті Марусі Чурай для українського народу виразив у романі Іван Іскра:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава,
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
І далі Іскра висловлює, мабуть, те, що боліло Ліні Костенко найбільше, їй, поету-шістдесятнику, представниці гнобленого покоління українських митців, сучасниці мученого в таборах Стуса, очевидиці нищення цілої когорти поетів і прозаїків, хотілося, здається, крикнути на весь світ:
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!
Чи не задля цих зболених рядків і взялася поетеса розроблювати відомий у фольклорі сюжет? Чи не найголовнішим є у романі те, що «німа од самоти» на суді Маруся зі своїм коханням і піснями абсолютно не вписувалася в буденні уявлення майже усіх оточуючих, що сила її почуттів зовсім не відповідала створеним колись законам, та й сама Маруся стала абсолютно чужою будь-яким законам життя і суспільства. Вона перевищила ці закони моральністю своєї душі, перейшла за межі реальності, стала «голосом України».
ІІІ ВАРІАНТ
Якщо зазирнути в сиву давнину, то ми побачимо, яку величезну роль відігравав образ жінки у прадавніх слов'ян, що поклонялися їй, як богині. Ще в часи Давньої Русі на світовому небосхилі з'явилася зоря — мужня, справедлива, мудра княгиня Ольга. Все своє життя вона присвятила виведенню Русі на світову арену. Через кілька століть прекрасна й весела Роксолана продовжила її справу, хоч і за межами України. Хуррем подарувала Батьківщині п'ятдесят вільних років, коли Україна могла повноцінно розвиватися і квітнути. Минуло сто років, і щедра на таланти українська земля зростила ще одну перлину — талановиту від Бога, неповторну Марусю Чурай, пісні якої і сьогодні живуть у серцях українських людей. Життя і вдача цих жінок постійно привертають увагу істориків і митців, про них написано чимало досліджень, розвідок, творів. Тому не дивно, що у XX столітті талановита українська поетеса Ліна Костенко створила прекрасний роман у віршах «Маруся Чурай», у якому торкнулася вічних тем, зокрема теми призначення мистецтва, ролі митця у суспільстві.
Вимальовуючи образ Марусі Чурай, Ліна Костенко прагнула дотримуватися історичної правди. В образі головної героїні поетеса розкрила моральну красу українського народу, найкращі риси характеру українських жінок. Але Маруся — це не просто дівчина, вона виступає у творі символом України, символом невмирущості співучої народної душі, поетичним українським єством. Саме так сприймає її Іван Іскра: «Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа!». Він вважає, що її голос є загальнонаціональним набутком, і що «людей такого рідкісного дару треба берегти». На суді він з докором звертається до своїх співвітчизників, пояснюючи патріотичне значення Марусиних пісень:
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Перед силою її пісень схиляло голови усе козацтво України:
її пісні — як перло многоцінне,
Як дивен скарб серед земних марнот...
Пісні, які складала Маруся Чурай, не тільки врятували їй життя, а й продовжили його у вічність. Головна перевага її пісень у тому, що вони життєво необхідні людям, які звикли жити разом з піснею, сумувати і радіти, співаючи:
Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Маруся Чурай у романі Ліни Костенко уособлює багатство уяви і пісенний талант українського народу, її образ органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, талановитої і морально прекрасної, виростає до символу співучої народної душі, народної пісні, думи. |
