І ВАРІАНТ
Улас Самчук — письменник справжнього епічного обдарування, письменник, який у своїй творчості втілив найбільш суттєві й визначальні риси доби революцій і голодування в Україні. З притаманним йому загостреним відчуттям правди й справедливості він підняв свій голос на захист цілого покоління українського народу, покоління, вбиваного на війні, мученого голодом, «розкуркулюваного», силою гнаного до колективізації, позбавлюваного радості праці на землі, відчуття рідної домівки й тепла домашнього вогнища, врешті, настільки необхідного людині відчуття безпеки й затишку на рідній землі. Талант Уласа Самчука полягає в живописанні художнім прозовим словом сучасної йому української національної історії, і в цьому письменник сягнув більших вершин, ніж будь-хто інший.
Життя України протягом кількох десятиліть постає на сторінках роману навіть не як сучасний літопис, а як нехитра історія життя однієї української жінки, яка «коли не рахувати останніх трьох літ... зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів», наповнених радощами й стражданнями, піснями Щ працею, любов'ю і прощенням. Але життя Марії тісно пов'язане із життям усього народу, тому що колись її, сироту, прихистили чужі люди, подарували їй тепло затишного дому, силу вірити в добро, і вона корінням вросла у народне життя, у землю, на якій народилася, вона страждала й раділа разом з цією землею і цим народом. Народ цей, як ніякий інший уміє оспівувати працю на землі, вміє вирощувати врожай, вміє бути гордим і сильним. Можливо, тому саме його віками прагнуть пригнобити, знищити, викорінити.
Не будемо докладно розглядати специфіку образів Марії, Корпія, Гната та інших, зупинимося тільки на тих сторінках життя України, які так яскраво відтворює талановитий письменник Улас Самчук, не нав'язуючи своєму читачеві ніякої точки зору, а просто у точних деталях відтворюючи українську дійсність початку XX століття.
Роман Уласа Самчука «Марія» став першим в українській літературі художнім твором про примусову колективізацію, про так зване розкуркулювання справжніх хазяїнів землі, трудівників-хліборобів, про голодомор тридцять третього року. Роман був написаний того ж таки тридцять третього року, але читач побачив його не скоро, бо довгий час було прийнято оспівувати колективізацію як єднання селян у радісній спільній праці. Та з роману цей процес постає зовсім інакше: «Не мав часу старий розважати. Скорше веди свої коні. Совєцька влада потребує їх. Думає Корній: «Вести? Як хто не поведе, буде післано вояків-червоноармійців, і не тільки заберуть коні, а і все, що вважатимуть за потрібне. Це не жарти. Що їм, таким шарпатюгам...» Для Корнія і Марії, як і для всього народу, настали роки безправ'я, можливо, ще страшніші за попередні. Відбиралося все, що тільки мали люди. Відбиралися плоди щоденної невтомної праці, останній кусень хліба, остання худоба — все вивозилося ненажерливою «совєцькою владою» кудись далеко, невідомо куди.
Зображуючи страждання людей, Улас Самчук вдається до досить символічної розгорнутої картини зображення долі коней-рисаків, закинених війною і революцією у степи: «І коні — карі, гніді (переважно гніді) — розходяться на всі сторони, тремтять від холоду, витягують шиї... Один, другий, багато горбиків. То лежать і спочивають вічним сном незнані воїни великої війни.» Чи не схожа доля нещасних коней на долю людей, яких велика війна просто ламала, нищила, не залишаючи й пам'яті? І котилася ця війна далі Україною, немов шалене божевілля: «Крекотом потрясає планету страшний російський мужик. Земля України діднить від тупоту орд революції. Крицевими дорогами у далечінь несуться поїзди. За обріями моргають заграви пожеж і розливаються сердиті рокоти гарматних передгромів». І що принесла ця заграва Україні? Безвладдя, сваволю безкінечних орд «революціонерів», які забирали силою все, що ще залишалося тільки в селянському господарстві. Смерті синів та чоловіків, втрату коханих, руйнування селянських родин, братовбиство... Чи принесли вони сподівану волю? Принесли щастя й добробут? Ні. Натомість наплодила революція таких перевертнів, як Максим, про якого навіть мати Марія зі страхом думали: «Ох, які у нього очі! Дитино, дитино! Які в тебе очі! Червоні, а у батька твого сині були.» І пішли ці «нові герої» трощити все навколо, а братів своїх власних гноїти по Сибірах, мучити голодом, вбивати власними руками.
Яким чином було створено голод в Україні у тридцять третьому році? Як могло вигибнути з голоду населення такої плодючої землі? Кому це було потрібно й навіщо? Хто наказав вивезти із країни увесь хліб для «потреб революції»? Ми тепер уже не зможемо дати остаточної відповіді на це питання, але припускаємо, що населення вільнолюбивої землі просто таким чином було поставлене на коліна, а точніше, покладене на цвинтар, позбавлене голосу й волі. Мерли з голоду люди, цілими селами лежали по своїх хатах, разом зі своїми дітьми, своєю надією, поки панували скрізь свавільні максими, випещені в барвах революції, позбавлені совісті й людських почуттів.
Страшна картина життя в Україні постає на сторінках роману Самчука «Марія», картина нищення нації. І тому пророчо й зболено звучать наприкінці твору слова Гната, який став ченцем: «Слово моє, — казав він, — не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плювали на матір свою!..» Це справжнє звертання до майбутнього покоління, тобто до нас, щоб стали справжніми людьми, щоб берегли свою землю, свою матір від плюндрування й знищення, не допустили більше такого страшного геноциду проти себе.
ІІ ВАРІАНТ
До зображення образу матері звертався не один письменник. Згадаємо, наприклад, образ матері у Тараса Шевченка, його наймичку, яка готова йти за своїм сином хоч на край світу, його божественно-міфологічні образи матерів з дитиною, згорьовних українських жінок. Та й кожен український поет чи прозаїк так чи інакше виписував у своїх творах її — першооснову людського існування, найголовнішу людину для кожної людини. Матір.
Символічна назва роману Уласа Самчука — «Марія» — немов готує читача до певного куту зору на центральний образ твору, надає йому містичної глибини й трагедійності. Марія, як і Божа матір, — жінка, що має дитину, живе заради дітей, заради їхнього щастя, жертвує собою. Але, з іншого боку, Марія Самчука — це земна жінка, вона прагне щастя і для себе, готова боротися за своє особисте кохання, йти навіть супроти громадської думки. Тому образ її неоднозначний, глибокий, як саме життя.
Чи можна назвати героїню роману Уласа Самчука звичайною жінкою? І так, і ні. Так, Марія є уособленням усіх українських мате рів, що підтверджує й посвята до роману: «Матерям, що загинули смертю на Україні в роках 1932—1933». Але вона й незвичайна, бо далеко не кожна жінка зважилася б так гостро виступити проти народної моралі за своє кохання, за право на щастя, як це зробила Марія.
Розповідь про життя матері-селянки носить у Самчука характер легендарності, чому сприяє масштабність змалювання життя Марії. Недарма письменник, немовби прагнучи бути об'єктивним і точним, зазначає: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі».
З одного боку, перед читачем постає життя звичайної жінки, що народилася в простій сім'ї, рано осиротіла і зазнала багато горя й радостей. Залишалася вона завжди сильною і вміла радіти, вміла виливати свої почуття в пісні. Щедрою була Марія до землі й людей, вміла працювати й відпочивати, сумувати й радіти, не боялася щирості почуттів і вчинків. А ще вміла вона усім серцем любити: ломлю, людей, природу, пісню. І коли покохала дівчина, то віддала усю душу своєму коханню, не могла, здається, її втримати б і весняна повідь. Та життя буває жорстоке до кохання, і обставини зруйнували щастя дівчини, забравши у неї коханого, коли пішов той служити до армії.
Чи зрадила Марія своє кохання, коли пішла заміж за Гната? Ні, вона просто з притаманною їй щедрістю душі пожаліла людину, яка потребувала ласки й опіки, любові й прихильності. Тому й вийшла за нього дівчина. І намагалася із відвічною жіночою терплячістю й смиренністю побудувати сімейне щастя, звити затишне гніздечко. Дітей родила Марія, та відібрав у неї Бог дітей. І горе оселилося в її серці. Чи не є істотною та деталь, що діти від Гната помирали? Немов не могли жити, народжені не в коханні, а в обов'язку. Та й не відповідало це присилуване щастя щирості душі Марії, не могла вона прикидатися ні щасливою, ні нещасною. Тому й кинулися, неначе в омут, за своїм коханим, пережила горе й нестатки, грубість і байдужість, а потім силою своєї любові змогла зламати крижаний панцир Корнієвої душі, повернувши його до селянської мудрості та доброти.
Сила материнської любові рухала усіма вчинками Марії, і доля її материнська не була легкою. Живими лишилися всі її діти, народжені в любові, тільки пішли різними шляхами. Старший, Демко, під час Першої світової війни потрапив у німецький полон, з якого не повернувся, отже, його мати віддала війні. Наймолодший син, Лаврін, був репресований як ворог народу. А середній, Максим, багато в чому схожий на батька, одягнув у роки революції шкірянку та взяв до рук маузер, ставши втіленням сліпої бездумної сили, яка знищила і його брата. Усіх їх ростила Марія однаково, та не вдалися всі чомусь у матір та батька, немов час новий буремний творив їх за своїм бажанням. І мати прощала дітям доти, доки не переступа¬ли вони межу людяності, турбувалася про них до останнього свого подиху. І в часи лихоліття, немов горлинка крилом, намагалася прихистити.
Марія стала справжнім втіленням материнської любові в усій її сакральності і непереможній силі. Вона — уособлення усіх матерів землі, простих хранительок домашнього вогнища, простих і прекрасних, добрих і здатних до прощення. Саме до них, до матерів, звертається на останніх сторінках роману Гнат: «О матері! І ви, дівчата, і ви, мужі!.. Ви, що виростали серед безкраїх ланів, залитих морем хліба, залитих піснею і залитих потом. Кажу вам велику правду. Повстаньте і повірте в себе. Повірте в вашу силу, у вашу землю!»
Матері святі, як і Божа Матір, вони — опора існування людини!
ІІІ ВАРІАНТ
Мабуть, немає більше жодної країни, в історії якої було б стільки «білих» плям, що лякають своєю жахливою чорнотою, скільки маємо їх в історії України. Одним з таких невідомих фактів нашої історії був голодомор 1932—33 років. Радянська історія старанно приховувала, а потім заперечувала факт голодомору — історичного страждання української нації, що був відомий всьому світові. Тому й не дивно, що роман Уласа Самчука «Марія», в якому правдиво відображені реальні події того жахливого часу, який, до речі, був написаний ще в 1933 році, коли була жива пам'ять про страшну біду, що спіткала наш народ, був заборонений майже шістдесят років і вийшов друком в Україні лише в 1991 році. Цей твір став першим художнім документом, що в мистецьких образах зафіксував небачений злочин проти цілого народу.
Правда про ті жахливі часи висловлена Уласом Самчуком щирим співчуттям до людей, життя яких було жорстоко поламане. Усталене, розмірене розумними традиціями і працею, життя людей праці було протиставлене недоречності, чужорідності тих новацій, які несла нова влада. Не знавши хліборобської справи, ніколи не працювавши, представники нової влади почали керувати тими, що з молоком матері впивали в себе любов до землі і вміння працювати. Автор подає яскравий портрет представників нової влади, що керували на селі: «на возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі, волохаті груди, немиті лиця, чорні, брудні руки...» — дикі варвари, руки яких були брудними вже з самого початку.
Виконуючи план радянської влади, вони спочатку «...рвали, розкидали і топтали (покоси) кіньми...», потім вимагали від України «хлєба», вивозили його і встановлювали кордони між Росією і Україною, щоб хліб не повернувся до тих, хто своїм потом поливав його. А потім те зерно, що не вивезли, звалили в зернопункти, що ще зовсім недавно були церквами, а то й просто кинули під відкритим небом, під нещадними дощами і палким сонцем, де воно проростало і цвіло. І від цього зерна відганяли тих, хто його ростив, тих, хто просто хотів їсти, тих, чиї діти вмирали від голоду. А в той час, коли люди мерли від голоду, в хатах у таких, як Максим Перепутька, було гамірно, ситно й весело. І не брало їх за душу, що їхні батьки, брати й сестри вмирають через таких, як вони. І не лякало їх рідне село, що завмерло у зловісній тиші, в якій ні собака, ні птах не озивалися, бо їх вже поїли люди, намагаючись врятуватися. Але її плани радянської влади не входила велика кількість українців, тому вона «допомагала» тим, хто не хотів помирати, хто боровся зі смертю. А потім звинуватила в усьому сільських трудівників.
Правдивим відтворенням подій, співчуттям, що пронизує кожен рядок роману, трагічною і страшною кінцівкою Улас Самчук засуджує політику радянської влади, що спланувала жорстоке винищення українського народу, надто свідомого, тому непотрібного. |
