Не шукав я до тебе
Ні стежки, ні броду.
Бо від тебе узбіччям
Ніколи не брів —
Я для тебе горів,
Український народе,
Тільки, мабуть,
Не дуже яскраво горів.
Василь Симоненко був поетом надзвичайної щирості й людяності, поетом, що оспівав любов до землі і людей, який зігрівав кожне слово своєї поезії теплом власного серця. «Для співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна. І він, за прикладом найкращих наших поетів, синівською відданістю їй віддячив, напруженим, чесним горінням душі... Справді, як молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо його свіжий, мажорний, юнацьки бадьорий голос, яким він і сьогодні вітає життя», — писав Олесь Гончар.
Василь Симоненко ніколи не мислив Україну, її народ у «всесоюзній категорії» і тому не звертався до оспівування «єднання України з іншими народами у союз новий». Він випадав із загального ряду оспівувачів СРСР, і вірш поета «Задивляюсь у твої зіниці», мабуть, тому не друкувався аж до 1990 року, оскільки там є рядки:
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю.
Хай мовчать америки й росії,
Коли я з тобою говорю.
Він досить сміливий для того часу, коли провідною ідеєю була ідея про «старшого брата» — російський народ, який допомагає усім іншим — «маленьким» — народам і збирає їх під своїм крилом. Але українці ніколи не були «малоросами», тобто «безкоштовним» придатком до великої Росії. Вони-бо жили на землі, що стала колискою для всіх східнослов'янських народів, вони були народом із великою культурою, глибоким національним корінням.
Тему Батьківщини, рідної землі поет також своєрідно розкрив у казці для дорослих, що називається досить символічно «Казка про Дурила», яку автор написав в останній рік життя. Надрукований же твір був тільки через двадцять п'ять років.
«Казка про Дурила» — це алегорична розповідь про втрачену й віднайдену Батьківщину. Сюжет її побудований за класичними зразками розповідей про мандри головного героя. Перші рядки твору дуже показові, тому що з них можна здогадатися, що головний герой, який, до речі, зовсім не дурний, утікає з голодної України, оскільки батько каже йому:
Ну, йди вже, клята рахубо,
бо вдома з голоду вріжеш дуба...
Рятуючись від голодної смерті, Дурило мандрував і мандрував світом, поки не виріс і не змужнів. Тоді він захотів повернутися додому, але забув дорогу туди.
Шукаючи рідну країну, Дурило потрапив до якоїсь дивної землі з не менш дивними людьми, які постійно вихваляли свої порядки:
Ми знаєм все! Для нас усе відоме!
Що буде завтра? Запитайте нас.
Ця країна — нібито земний рай, і засновники цього раю обіцяють Дурилові, що кращого годі й бажати, однак хлопець раптом бачить, що у них ноги в крові:
— Та це, — йому кажуть, —
така у нас звичка:
до щастя дорога веде через річку —
та річка із крові та трішки із сліз...
Дурило дивується, що ж то за кров, і чує у відповідь: «Тих людей, що підло не визнали наших ідей...»
Отже, цей омріяний рай насправді побудований на крові багатьох людей, це та сучасна картина життя СРСР, яку спостерігав поет. І ця країна відрізняється від омріяної ним Батьківщини, тому його герой, Дурило, залишає дивний край і повертається додому. Там він бачить батькову хату, а «під нею засмучена мати пасе сонячних зайчиків у дворі...»
Це політична казка, у якій поет вилив усе своє обурення тодішнім життям в Україні, ставлення до людини в цьому "офіційному раї" Симоненко любив свій народ і, можливо, ідеалізував його, примітиш не вважав, що має право засуджувати своє покоління. Однак він а обуренням писав:
Коли б усі одурені прозріли...
Тому що:
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
З великою любов'ю до свого народу Василь Симоненко написав ці рядки вірша-колискової «Лебеді материнства»:
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Так і поет, на відміну від багатьох наших сучасників, любив свою Батьківщину такою, якою вона є, не шукаючи для себе іншого тепленького місця, віддаючи Україні всі свої думи й поетичний талант. Він знав, що Вітчизна його відродиться, вийде з попелу, неначе птиця Фенікс, захистить своїх дітей від зникнення, національного знівелювання, і тому:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
ІІ ВАРІАНТ
«Я українець. Оце і вся моя автобіографія», — ці слова Василя Симоненка можуть охарактеризувати його не тільки як людину, але й як поета, провідним мотивом творчості якого була любов до Батьківщини.
У творчій скарбниці Василя Симоненка є чимало віршів, у яких поет звертається до України. Так, поезія «Задивляюсь у твої зіниці...» («Україні») написана у формі монологу ліричного героя, що із щирою, сердечною розмовою звертається до матері-України. їй поет адресує всю любов, стурбованість, відданість ліричного героя, який у вирі буденної суєти, між тривогами і хвилюваннями, наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материнські очі і побачити в них усе, що приховано там тільки для сина. Поет схиляє голову перед Україною виявляє до неї щиру любов і найсердечнішу повагу:
I країно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...
Щасливий Симоненко, що народився в Україні, де «вільним виростав». Для нього немає кращої землі, ніж його рідна. Заповітом звучать його слова з поезії «Лебеді материнства»: «Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Як можна її вибирати, якщо вона «у грудях», «у чолі і в руках»! Поет впевнений: що б у житті не спіткало — завжди «прийдуть з України верби і тополі».
Чутливе серце поета не могло спокійно спостерігати образи, що їх зазнавала Україна. Його любов була грізною пересторогою всім нікчемам, бездушним і байдужим людям:
Хто тебе любов'ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!
З таким вибухом почуттів виступає поет у вірші «Земле рідна! Мозок мій світліє...»
Патріотичним волевиявленням українського хлібороба, готового на будь-які випробування, звучить вірш «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок...» Ця поезія написана за два місяці до смерті автора, який спробував у художній формі розкрити свій пройдений творчий шлях.
Василь Симоненко любив Україну щиро й ніжно, він був єдиний з нею:
Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду...
Так, народившись українцем, Симоненко невдовзі став невід'ємною часткою своєї Вітчизни, її історією, ЇЇ надбанням.
