Перш ніж почнемо говорити про поезію Василя Стуса з точки зору її людяної інтелектуальності, безмежної любові поета до людей, згадаємо слова самого митця: «І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі». Людяність кожної людини перш за все визначається її ставленням до матері. Образ матері, а також образи дружини і сина є одними з провідних у творчості поета, ключовими образами. Але Стус створює глибоко своєрідний образ матері, піднесений синівською любов'ю і водночас заземлений за допомогою буденних деталей. Образ цей виростає з народної стихії, оскільки мати була її носієм та творцем, виросла з неї і прищепила любов до народної пісні синові. Тому, створюючи образ матері, поет по-своєму інтерпретує народнопоетичні образи, що збагачує глибину його поетичного слова:
Ти перепілка, що в житах співала, а я лежав поміж колгоспних кіп, а ти перевесло вив'язуєш і кличеш, сумний, солодкий голос подаєш. І вже Василь іде між косарями, переступає, як малий ведмедик...
Уже в перших автобіографічних віршах поета мати постає як оберіг родини, перший вчитель і порадник дитини. Не маючи сама освіти, мати вчила дітей відчувати красу слова через пісні, яких знала велику кількість, через родинні перекази та легенди:
А мати нам пісень співала — їх більше, мабуть, не почуть, Як хлопця дівчина кохала, Котру той хлопець встиг забуть. Або тієї, що пізніше Я прочитав у «Кобзарі», Що батько синові миліший, Ніж мати...
З великою тугою згадує поет матір із сибірських далей, з табірного «смертеіснування». Він знаходить такі деталі й такі слова, які нікого не залишать байдужим. Мати приходить до сина у сні, бентежачи його душу, змушуючи страждати, але й заспокоює, виліковує своєю любов'ю душевні рани:
Цілую в сні сумне твоє обличчя, моя скорботна матере! Прости! Моя біда тебе до себе кличе на чорні і осмолені хрести. Моя журавко сиза! Зозулице, як холодно в обмерлих цих світах!
З любов'ю до матері співзвучна для поета любов до Батьківщини. Як і для більшості українських поетів, Україна для Стуса різна: вона може бути омріяним прекрасним краєм, і може бути чужа, окупована «людожерами». Лише у сні приходить вона до нього міфологічним Шевченковим раєм:
без калин, без соняхів, без сонць, а в сутінках. Як удова, із клунком заходить Україна в рідний дім: напитися, спитати про здоров'я і чорний, як чорнозем, піт з чола рукою стерти.
Чим далі віддаляється поет від Батьківщини в край чужий, тим яскравішою стає для нього мрія про повернення «на тихі води, на ясні зорі», та образ втраченої Вітчизни часто стає страшним:
Довкола — зрубані хрести на рідній Батьківщині. Моя тополе, краю мій, вигойдуйся на волі, притьмом пильнуючи з-під вій синів на видноколі.
З яким стражданням і вірою пише поет про кохання до жінки, єдиної, далекої, яка залишилася на рідній Батьківщині і стала такою ж недосяжною мрією, як і Україна. Теплом сповнені рядки, присвячені коханій дружині, освяченій силою почуття:
Вона і я поділені навпіл містами, кілометрами, віками...
Або:
Моя кохана! Ластівко! Жоно! Люблю тебе — палкіше, ніж донині тебе кохав. Щоночі і щогодини ввижається притьмарене вікно, в якому ти бриниш, немов бджола — прижурена, олітнена, пахуча.
Та чи не найбільше чується голос люблячої людини — батька — у листах поета до сина: «Бач, сину, я дуже хочу, щоб Ти (поет так і звертається до сина — з великої літери!) виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така...» Так, поет перш за все намагався бути Людиною. Що він розумів під цим? Бути собою, залишатися вірним своїм принципам, не зраджувати найвірніших сердець, що люблять тебе і вірять тобі. Таким лишався він зажди, бо до поезії ставився, як до життя, не прагнучи слави, визнання, премій... Прагнув дати слову животворну силу, цілющість і правдивість. Чи міг поет обрати собі інших шлях? Чи то просто «радянська дійсність», так би мовити, зруйнувала йому життя? Так, міг, як і багато інших, піти легким шляхом, який проторувало уже багато поетів до нього, міг би все життя оспівувати те, що було йому противне... Міг би? Ні, не міг. Мабуть, тому так цікавився Стус постаттю Тичини — творця, зламаного тиском НКВД, пісня якого, долетівши до неба, впала долі і з того часу ходила на милицях... Хотів зрозуміти, що спонукало такого генія до самознищення. А для себе такого шляху не допускав... Поет дуже любив життя, і тому не міг бачити, як воно перетворюється на пригнічене тиском існування «німої лялечки», нелюдний. Він умів ненавидіти тільки тому, що умів любити; зневірявся, бо умів вірити, страждав, бо хотів радіти вільному життю вільного народу. Спасибі тобі, поете, що ти був!
| 
