І ВАРІАНТ
Багато всього сказано про незабутню Лесю Українку, але хіба ж можна сказати все про цю неординарну й цікаву особистість? Хвору й слабосилу дівчину, яка страждала на туберкульоз кісток, І. Я. Франко називав «трохи чи не поодиноким мужчиною на всю соборну Україну», схиляючись перед її мужністю жити. Понад усе любила Леся Українка рідну землю, страждала через те, що Батьківщина не мала єдності й незалежності, а люди мучилися від непосильної роботи, неосвіченості, хвороб. Та що могла вона, поволі вмираючи від безжальної і підступної хвороби, зробити? Більшість не менш сильних людей зневірилися б, та тільки не Леся. Знайшла вона зброю, яка стала «мечем на катів», — словом знищувала поетеса несправедливість, розкривала суспільні виразки:
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука,
чи пісня й думка кволі?
Не могло поетичне слово одразу знищити всі кривди суспільства, і це Леся Українка усвідомлювала: «Слово, чому ти не твердая криця, що серед бою так ясно іскриться?» Але знала, що її намаган¬ня зробити все можливе на користь народу не минуть марно:
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою...
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
Сила слова велика. Недарма ж мудрий народ говорить: «Кулею вцілиш одного-двох, а словом — тисячу». Палке патріотичне слово поетеси доходило до кожної людини, будило бажання боротися, підтримувало сили й бойовий дух. Цього вона навчилася у великого Кобзаря, віддаючи шану якому у 1889 році написала: «...збудила твоя пісня думки на Вкраїні». Лесине слово, як і слово Т. Г. Шевченка, стоїть «на сторожі» української душі.
Крім того, слово було для письменниці найкращими ліками. Про це дізнаємося ми з поезії «Як я люблю оці години праці». Творча робота змушувала поетесу забути про страждання довгими ночами. Пишучи, заглиблюючись у перипетії сюжетів, переживаючи за своїх героїв, Леся Українка поринала в інший світ, який приносив полегшення і радість, забуття болю:
Ось північ вдарила — найкращий праці час, —
Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша
І швидше у руках забігало перо...
Мені осіння ніч короткою здається,
Безсоння довге не страшне мені...
Із несмілого першого співу в поезії «Мій шлях» виникла потужна пісня волі народної. Патріотичне слово Лесі Українки, слово, яке вона зробила своєю зброєю, і сьогодні виховує справжніх громадян України, що вже здобула незалежність. Видатна українська поетеса мріяла, щоб її пісня жила і після смерті авторки:
Інші будуть співці по мені,
Інші будуть лунати пісні...
І полинуть у ті небеса,
Де сіяє одвічна краса;
Там на їх обізветься луною
Пісня та, що не згине зо мною.
ІІ ВАРІАНТ
Лариса Петрівна Косач чи, як вона більше відома, Леся Українка, була дійсно великою жінкою. Поетеса, драматург-новатор, публіцист, критик, громадський діяч — і це лише мала частина її обдарувань. Леся Українка була першою серед тих, хто розпочинав нову українську літературу, хто прагнув вивести її на світовий рівень, позбавивши ознак хуторянства, замкненості.
Проте ця жінка особлива не тільки своїм надзвичайним літературним обдаруванням — все її життя було подвигом, прикладом справжньої мудрості та незламності волі. Читаючи Лесини вірші, важко повірити, що писала їх тендітна, хвора жінка, яка довгі роки була прикута до ліжка страшною і на той час невиліковною хворобою — туберкульозом. Ця боротьба за життя, за можливість реалізувати власні мрії та бажання розпочалося ще в дитинстві і продовжувалась тридцять років. Проте нестерпні муки не зламали дівчину, не зробили її слабкою та безвольною, а навпаки, виховали надзвичайну силу волі, її мужності могли б позаздрити й дорослі чоловіки.
Хвороба позбавила Лесю змоги вести нормальний спосіб життя, єдиною відрадою стала творчість, вірші, у яких не було ані слова нарікання на несправедливу долю, а відчувалась незламна воля, заклик до рішучих дій. «Від часу «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст цієї слабосилої, хворої дівчини», — писав Іван Франко.
Власна хвороба зробила Лесю чутливою до чужого горя, вона бачила тяжкий стан рідного народу і, як ніхто інший, бажала змін. Та чи могла слабка дівчина достукатися до далеких володарів чи хоча б взяти в руки зброю?
Проте Леся знаходить інший шлях — її зброєю стало слово. Поетеса поставила свою творчість на захист знедолених, вона прагнула збудити-свідомість народу, її слова надихали, закликали до рішучих дій:
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем для катів.
І Лесини слова справді стали міцною зброєю, вони викривали всі жахливі діяння влади, говорили про зубожіння українського народу, звинувачували інтелігенцію у бездіяльності. Леся Українка не могла пробачити здоровим сильним людям їх пасивність, байдужість до горя інших. Поетеса була впевнена, що слід сподіватися навіть без надії, що слід щось робити заради змін, навіть якщо це здається безглуздим:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
Важко уявити, яку внутрішню силу повинна мати людина, щоб, будучи приреченою на смерть, писати такі слова, стверджувати життя. Поетеса зневажала сльози й жаль і, я думаю, мала на це повне право: якщо хвора дівчина не зламалася, не втратила віру в майбутнє, то здорові чоловіки, які прикривалися словами про марність будь-яких дій, виглядали поряд з нею просто жалюгідними.
Дійсно, життя та творчість Лесі Українки — це подвиг, приклад громадянської мужності. За своє коротке життя, більша частина якого була сповнена страшними муками, Леся Українка зробила стільки, скільки не може зробити й здорова людина, що прожила довге життя. У кожному рядочку її віршів відчувається любов до рідної землі, занепокоєність станом народу, але й щира впевненість, що зміни таки відбудуться, треба тільки рішуче діяти, а не лити сльози, сидячи на одному місці. Громадянська лірика Лесі Українки — це не тільки її зброя, її внесок у справу визволення рідного народу, це ще і її щирий, сповнений любов'ю подарунок цьому народові.
ІІІ ВАРІАНТ
У творчості всіх великих поетів обов'язково є вірші, присвячені слову — його силі, його призначенню в житті суспільства. Інакше й не може бути, адже, прийшовши в літературу, письменник повинен добре усвідомлювати свою мету і своє місце в мистецтві слова.
Леся Українка розуміла своє покликання як служіння народові. Розуміла й діяла, не відступаючи від переконань — попри всі удари долі, розчарування, відчай. Її художні твори засвідчили це відповідальне ставлення поетеси до художнього слова. Яскраво і переконливо роль поезії розкрита в поемі «Давня казка».
Головний герой твору — молодий поет, усім серцем відданий народові. Він вільно живе і створює свої пісні для простих людей. Слово поета має незвичайну силу — воно здатне будити душі людей І надихати їх на подвиги. У сюжеті поеми розгортається конфлікт між поетом і лицарем Бертольдо, який вважав себе наймогутнішим і найбагатшим, доки не зустрівся зі співцем. Виявилося, що багатство поета значно більше: він має волю, сильні і чудові пісні, здатні зачаровувати і старих і малих. Співець допоміг Бертольдові освідчитися коханій. Поетичне слово розтопило серце гордої жінки, і лицар щасливо одружився з нею.
Удруге пісня поета врятувала Бертольда в час війни. Не витримавши опору чужого міста, вояки готові були безславно повернутися додому. Лицар виявився безсилим протистояти відчаю свого війська, і тут вирішальну роль відіграли співці, які своїм виступом зуміли повернути воякам і силу, і бажання йти у бій. Автором пісні, звісно, був знайомий уже поет. Отже, художнє слово здатне надихнути людей, привести їх до перемоги над ворогом.
І ще одну роль може виконувати поезія — вчити людей, пробуджувати в них прагнення до волі, до справедливості. Пісні героя «Давньої казки» розкривали правду про панів і мужиків і закликали простий люд до зброї, до захисту своїх прав. Леся Українка ствердила вірність поета інтересам народу, готовність служити йому до кінця.
Вірш «Слово, чому ти не твердая криця» втілює цю ж думку, але по-іншому. Цей твір — монолог авторки, звернений до своєї поезії. У ньому звучить прагнення зробити слово разючою зброєю, здатною зняти «вражу голову з плеч». Поетеса не приховує своєї слабкості фізичної:
Зброє моя, послужи воякам
краще, ніж служиш ти хворим рукам.
Але як же вона вірить у силу поетичного слова, готового повести «месників дужих» до бою, додати їм відваги й рішучості!
Не можна не згадати ще одного твору Лесі Українки — вірша «Поет під час облоги». Тут також наголошується на силі поетичного слова, на його здатності впливати на людей, у потрібний час піднімати настрій, заспокоювати або вести у бій.
Поет не боїться від ворога смерті,
бо вільная пісня не може умерти.
Свої думки про роль поета і поезії Леся Українка втілила у художніх творах, а правдивість цих думок була підтверджена творчою долею спадщини поетеси. Для кількох поколінь українців Лесин'е слово допомагало й допомагає долати життєві перешкоди, бо¬ротися з трудйощами й одержувати перемогу. Наша славетна письменниця зуміла «виточити, вигострити зброю іскристу» і подарувати її своєму народові.
|
