І ВАРІАНТ
Десять років напруженої творчої праці були вже за плечима у Юрія Івановича Яновського, коли в середині тридцятих років з'явився роман письменника «Вершники» — твір, який приніс своєму авторові визнання і справжню популярність.
Роман складається з восьми новел, кожна з яких є закінченим епізодом, подією або історією життя. Кожна новела-фреска відтворює динаміку історії, показаної в момент, коли руйнується старий світ і будується новий. Через увесь роман проходить головна тема — тема громадянської війни.
Відкривається твір новелою «Подвійне коло», якою письменник одразу вводить нас у шквал гарячих подій літа 1919 року. У новелі відбитий весь драматизм громадянської війни, що загострила й конкретизувала питання політичного вибору. Саме в цій новелі письменник сконцентрував увагу на трагедії роду Половців. Стислими штрихами Юрій Яновський обґрунтовує різноспрямованість життєвого вибору братів Половців.
У степу під Компаніївкою одного серпневого дня 1919 року у страшному герці зійшлися п'ять синів старого одеського рибалки Мусія Половця, і хоч спека стояла серпнева, місяць був незвичайний, то «був серпень нечуваного тембру».
Першим із роду Половців ми бачимо Андрія, офіцера російської армії. Те, що говорить Андрій, вражає ненавистю до рідного брата, якому він кидає в обличчя: «Мазепапроклятий», «петлюрівськестерво...» Андрій проклинає власного брата «руським серцем, ім'ям великої Росії-матінки». Сподіваючись на те, що брат урятує йому життя, він говорить: «згадується мені... батько Половець і його старі слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Та «інтелігенту» Оверкові «найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає ».
У новелі Юрій Яновський вдається до своєрідного монтажу (досвід написання сценаріїв): бій двічі переривається, і автор переносить події із степу в Дофінівку, де «берегом моря походжає старий Половець». Сутички між братами відбуваються на тлі віковічної природи, єдиної матері усіх людей, яка немов реагує на всі перипетії поєдинку: «За кілометр постала сіра висока пелена, там ішов дощ, до сонця підсувалися хмари, степ потемнів, земля наче здригалася...»
Третій із братів-велетнів — Панас Половець, що «привозив матері контрабандні хустки й серги, шовк і коньяк», і він їй був найдорожчим, бо «важко народжувала». Нечесно й підступно поводить себе Панас на полі бою, підло чекає він, поки брати переб'ють один одного. Панас призначає суд братові за вбивство Андрія і «за підтримку української держави», але ж і сам стає братовбивцею! І смерть Оверка «вилетіла з Панасового маузера». Знову природа протестує: « ..блискавка розколола хмару, слідом ударив грім...»
Не встиг Панас поховати братів — і вже він перед червоноармійцем Іваном, який у відповідь на питання, кому він служить, говорить: «Я служу революції, Інтернаціоналу». У новелі «Подвійне коло» змальовується ще один із братів — найменший Сашко. Він ще дитина, яка потрапила у страшну братовбивчу війну.
Немає у творі справжнього переможця. Він сприймається як розповідь про велику трагедію роду, останнє покоління якого поставило для себе на перше місце класові, а не родинні інтереси. Застерігає нас від такого вибору письменник: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду...»
ІІ ВАРІАНТ
Найвищого злету у розвитку художнього романтичного струменя Ю. Яновський досягає у своєму романі «Вершники», який написаний на високій героїчній ноті, витриманий в щирому поетичному ключі, правдивий і життєвий»
Уже в першій новелі «Подвійне коло», де лютують шаблі, де коні бігають без вершників і де небо навкруги здіймається в вишину «блакитними вежами», вимальовуються картини нещадної, нищівної класової боротьби. Сходяться у двобої протягом короткого часу не просто різні загони, ворогуючі сили — денікінці, петлюрівці, махновці, а потім і червоний інтернаціональний полк, — на полі бую зустрічаються як вороги і брати Андрій, Оверко, Панас, Сашко, Іван Половці. І ніколи переможець не милує переможеного: Оверко страчує брата, денікінського офіцера Андрія; махновець Панас зі своїми анархістами вбиває Оверка. Не зупиняють у запалі битви нікого навіть слова батька, які один брат нагадує іншому: «Тому роду не буде переводу, в которому брати милують згоду». Ця народна мудрість цілком протиставлена позиції захоплених політичною ворожнечею братів. І звучать ці слова трагічним рефреном до всієї новели. Як відповідатимуть брати на слова свого батька?
Лише Іван Половець, командир загону інтернаціонального полку, намагається гідно відповісти ворогам на ці слова про рід, про родину, про боротьбу. У роді, говорить він Панасові, не всі путящі, є люди пролетарської науки, а є «злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів», і якщо рід розпадеться, то «клас стоїть». Тоді ці слова видавалися історичною істиною багатьом... Та історія дала свою відповідь на слова мудрого старого Половця, вона показала, що клас — це. якась безлика маса без спільних інтересів і поривань, скупчення чужих одне одному людей, тоді як рід — основа нації, основа буття народу, спільність рідних за кров'ю дітей однієї матері. Немає нічого важливішого за рід і родину, і помиляється той, хто відмахується від вікової мудрості.
Ставши на герці один проти одного, вбиваючи один одного за політичні переконання, брати Половці переступили межу сенсу існування, перетворивши своє буття на ідеологічну фікцію, примарність. І це засвідчує стрижневий образ матері — уособлений образ любові й людяності, всепрощення й чекання. Для матері, як і для Бога, всі брати рівні, ким би за переконаннями вони не були. Вони є люди, і судити їх треба не за законами військового часу, а за законами моральності, гуманізму.
Новела «Подвійне коло» дуже яскрава з художнього боку, вона є прикладом точного й суворого письма. Вдаючись у ній.до художніх умовностей, Ю. Яновський показує дійсну правду громадянської війни з усією її жорстокістю та антилюдськістю. Історичний час тут сконденсовано, неймовірно стиснуто, але зроблено це з такою художньою переконливістю, що читач буквально відчуває його напружений, драматично загострений плин. Створенню такого враження сприяє багата система образів твору, серед яких виділяється кілька провідних, акцентованих.
Перш за все яскравими є образи вітру й неба, до яких кожного разу перед початком і після кінця бою звернений погляд оповідача. Вічність неба, природи немов протиставляється минущості політичних амбіцій, навіть якщо вони мають загальнолюдські гасла.
У природі, як і на полі бою, постійно відбуваються зміни, то розмірено тихо, то динамічно, швидко плине час. Спекотно в степу, «з південного заходу намірився віяти майстро», а потім, коли перший із Половців падав на землю, дмухнув цей вітер — «і стояли нерухомо башти степового неба».
Природа представляє в новелі відвічну, незнищенну субстанцію, якій протиставляється картина суєтності людського світу: постійні битви, змагання, загибель. І зіткнення протилежних сил серпневого дня 1919 року постає на тлі одвічно незворушної природи і на тлі історичного часу, на тлі вічності.
Перед читачем новели постає питання: чи варте життя власного брата якихось політичних амбіцій, чи не народжена людина для того, щоб берегти свій рід, своїх близьких? Та й як подивиться переможець — більшовик Іван — в очі своєї старої матері, як скаже їй, що всі інші її сини загинули від рук один одного? Чи пробачить вона його своєю вічною мудрістю материнської любові?
Вогненні роки революції руйнували життєві цінності, вироблювані німими предками протягом багатьох століть. Та рід тримається не на цінностях скороминущих, не на бажанні якихось класів, а на вічності любові, прощення, турботи. І час вирішить хто правий, хто винний... Тому що тому роду нема переводу, де брати плекають згоду...
ІІІ ВАРІАНТ
Події громадянської війни в Україні не могли залишити Юрія Яновського байдужим. Він завжди писав про народ, Україну, українську пісню. Але роман «Вершники» став найзначнішим твором, який був присвячений подіям громадянської війни. У ньому найбільш помітне поєднання ознак народної думи, героїчної думи, ге¬роїчної поеми, новелістичного роману. Усі події Юрій Яновський зображує в героїчному, піднесеному плані. Дуже вражає глибокий психологізм та аналіз.
Жахливою була громадянська війна. Брат ішов проти брата, батько проти сина. Не обминула ця трагедія і роду Половців. Не послухалися сини батька, який казав: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Скільки прикладів нам наводила історія з цього приводу! Згадаємо тільки «Слово о полку Ігоревім». Роздрібнені князівства не здолали половців, бо самі боролися між собою. І кожного разу минуле вчить нас жити гуртом, цього вчать нас і наші батьки: «Половчиха тримала хату в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі». Проте сини повиростали та роз'їхалися. Примарні ідеали захопили їх, та вони забули те, що були однієї крові.
Андрій Половець став денікінцем, Оверко захопився ідеями Петлюри. І ось вони зіткнулися у жорстокій битві. Андрій забув, що був українцем. Так, саме «був», бо його слова «проклинаю тебе моїм руським серцем, ім'ям великої Росії-матінки» були словами людини, яка ненавиділа Україну. А як можна ненавидіти власне коріння? Мені здається, що у цьому і була трагедія Андрія. Не можна зрікатися свого роду, бо презирство до нього — не презирство до себе. Якими б не були наші батьки, наші родичі, ми повинні пам'ятати, що пов'язані з ними кров'ю. Цього зовсім не розуміє Панас. Він говорить: «Ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття». Усі брати забули те, що говорив їм батько. І це обернулося великою трагедією. Андрій «вбиває» Оверка зі словами «петлюрівське стерво». Він вбиває його не фізично, але розриває такими словами ті пути, котрі їх зв'язували. Безжалісно вчинила природа. Вона знищила майже весь рід Половців. Оверко вбиває Андрія, Панас вбиває Оверка.
Інтернаціоналіст Іван Половець розстрілює з кулемета всіх махновців, які відмовилися перейти на його бік. І Панас розуміє, що і його чекає смерть, тому і заподіяв її сам собі.
У новелі немає справжнього переможця. Ні, мабуть, є. Цей переможець — розлад, який знищив родину. Залишилися тільки Іван та Сашко, Половчиха та Мусій. Але важко назвати їх родиною, бо єдине, що зв'язує, — це біль та огида. Правильно казав Панас: «От бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть». Дійсно, клас стоїть, проте стоїть по коліно у крові. Тому, мені здається, трагедія роду Половців у тому, що вони виявилися недостатньо сильними і мужніми, щоб вистояти. Вони загинули через те, що їхні голови були забиті марними ідеалами, проте, ідеали — це мрія, а родина — реальність.
На мою думку, це питання дуже актуальне у наш час. Ми витримаємо все, якщо будемо сильною нацією, бо «тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».
ІV ВАРІАНТ
Мабуть, немає в житті нічого страшнішого, ніж війна, особливо коли ця війна відбувається в межах одної держави, між представниками одної нації, а, отже, і одної родини. На початку XX століття Україна стала ареною, на якій розгорнулася боротьба кількох політичних сил, в результаті чого члени однієї родини ставали непримиренними ворогами. Події цього періоду яскраво відбилися у романі «Вершники» Юрія Яновського, зокрема у його новелі «Подвійне коло».
Ця новела розповідає про трагедію давнього рибальського роду — Половців. Мусій Половець і його дружина виховували своїх п'ятьох синів, «тримаючи» у «залізному кулаці», згідно з мудрою народною заповіддю: «Тому роду не буде переводу, в кому браття милують згоду».
Але пішли сини різними шляхами. Андрій став білогвардійським офіцером, хоробрим вояком за «вєру, царя, отєчєство». Оверко вчився в семінарії, читав багато книжок, «писаних по-нашому»; він став петлюрівцем, який був готовий на все заради держави, і батьківську заповідь він проміняв на іншу: «Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!». Панас став контрабандистом, привозив матері подарунки. Він хоч і пам'ятав батькову науку, але вважав, що «рід у державу вростає», і був прибічником анархії. З Панасом воював і чотирнадцятирічний Сашко. Іван працював на заводі і «робив революцію», для нього на першому місті був клас, а не рід.
Змалювавши братів Половців як представників різних політичних інтересів та класів, Яновський відтворив усю складність ситуації, що склалася в Україні на початку минулого століття. Кожен з братів воював за свою віру, за свою владу, за свій ідеал. Кожен з них мав поняття честі і патріотизму, але не міг поступитися своїми переконаннями, тому і стали пророчими слова Оверка, що за переконання «брат брата зарубає». Цю жахливу братовбивчу війну комісар їванового загону ідеологічно обґрунтовує і виправдовує: «Одного роду..., та не одного класу».
Громадянська війна в Україні змальована Юрієм Яновським як крок до втрати загальнолюдських цінностей і забуття народної мудрості, як зневага до вічного і перевага тимчасового.
Проблема «роду, в якому браття милують згоду» є дуже актуальною і сьогодні. Адже зараз народи, що вважалися братніми, не хочуть зрозуміти, що «краще поганий мир, ніж добра війна». |
