І ВАРІАНТ
Сосюра — поет-лірик. Його твори вражають витонченістю почуттів, які сповнюють серце автора і передаються читачеві. Ще недавно він жив серед нас, любив свій народ, рідну Вітчизну, оспівував їх у віршах і поемах, які залишив нам як найцінніший скарб.
Згадаєш В. Сосюру — і відразу постає в уяві цвітіння садів, «солодкий дух акацій», «васильки у полі» і вся наша вишнева, запашна, «усміхнена Україна». її він любив безмежно, оспівував протягом усієї своєї поетичної творчості.
Любов до «золотокосої України» викликала ненависть до її ворогів.
У ранніх своїх творах поет більше говорить про природу України, краю, де «з вітром шепочуть квіти», «гори мовчать над Дніпром», де сонце і пісня вгорі («Україна»).
Трохи повніше розкриває автор свої патріотичні почуття у вірші «Батьківщина». Тут уже Вітчизна зоряна — це і «дні робочі», і «літаки вгорі», і «дим заводів, гуркіт тракторів». Справді, «і дим вітчизни нам солодкий і приємний».
Не забуває В. Сосюра і героїчне минуле України. Як згадка про завзятих запорожців, їх вільнолюбивий дух, звучать рядки із вірша «Україна». Дзвін шабель, пісні, походи, воля соколина, тихі зорі, ясні води — така Україна. Поету однаково дорогі і Донбас, де пройшло його дитинство, і Львів сонцебризний, і Київ над Дніпром-Славутою. І як боляче йому, коли його Вітчизну плюндрує ворог і земля од крові стає, як мідь, коли «коханий Київ» під хижим чоботом фашиста лежить.
Але митець не впадає у відчай. Вже у 1941 році в поезії «Далеко там» він висловлює тверду впевненість, що «знов задзвенить піснями Київ», коли ми проженем «прокляття зміїв» з української землі, яка тепер, неначе рана. Знову, як троянда, розцвіте Україна мати.
І якою ж була радість В. Сосюри, коли Україну було звільнено, коли він вернувся в Київ (1944 р.). Він пише твір, в якому найповніше розкриває свої синівські почуття до багатостраждальної матері. Це «Любіть Україну» — вірш, який приніс поету і славу, і біль, і переслідування. Почалося все зі статті у «Правді», в якій на автора посипалися такі обвинувачення, про які він і подумати не міг: він і «правду життя спотворив», і «хтозна-яку Україну оспівує», і до націоналізму скотився. Вслід за «Правдою» шельмувати поета поспі- шили й інші газети й журнали, а там різні засідання, збори, постанови. О, скільки витерпів поет! Скільки здоров'я забрало в нього це гоніння!
Що ж так не сподобалося командній лізі Сталіна-Берії-Кагановича?
Може, й справді вірш не такий, як треба? Ні. «Любіть Україну» — поезія прекрасна, це сердечне слово поета-патріота, мовлене в годину визволення української землі. Поет ніби в душу кожного з нас заглянув. Як хвилююче звучать рядки:
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Бо вона єдина в світі в зорях, у співах солов'їних, у тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україна не сама, вона в мирі й злагоді живе із братніми народами.
Особливо тепло й зворушливо звертається поет до молоді. Юнакові радить віддати Вітчизні і сльози, і сміх, і все до загину, бо «не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну».
Дівчину автор застерігає, що коханий любить не захоче її, коли вона не любитиме Україну. Завершується поезія палким закликом:
Всім серцем любіть Україну свою, —
І вічні ми будемо з нею.
Як добре, що не треба більше боятися висловлювати свої почуття любові до України, як добре, що чиста і ясна, мов сонце, поезія Сосюри живе й промовляє до наших сердець: «Любіть Україну!»
Поет не злякався переслідувань. Він і далі освідчується неньці Україні з синівській любові. Про це говорить і риторичне питання («Я Сумською іду»):
Україно, моя Україно,
де на світі я кращу
й ріднішу за тебе знайду?
І запевняє поет: «...я любити тебе не покину, Батьківщино безсмертна моя».
З якою любов'ю поет описує милий його серцю Донбас у вірші «Як передать, Донбас, твою-красу і силу» і прекрасну «осінь у Карпатах, де пам'ять Довбуша іще жива». Бо все це — Україна.
Поет розуміє, що «безсмертя достойний лиш той на землі, хто любить свою Батьківщину». Тому він так хвилююче звертається до Вітчизни:
Край мій,
І коли мене уже не буде, —
про пісні мої ти не забудь!
Такий він був, поет Володимир Сосюра. Не про себе, про Вітчизну, про нас думав до останньої хвилини життя. Спасибі, поете, що не тільки свою, а й нашу любов до України виспівав ти у своїй прекрасній поезії.
ІІ ВАРІАНТ
Друга світова війна була страшним випробуванням для всіх народів: мільйони людей загинули на ній, тисячі дітей залишилися без батьків, було зруйновано сотні міст і сіл. Страшними були ці роки і для України, що винесла на собі лихоліття окупації, земля якої ще й досі повна жахливих згадок цієї війни. Але саме в роки Великої Вітчизняної війни та після її закінчення, коли народ відчув себе переможцем, коли впевнився, що чи не кожна людина здатна на подвиг заради визволення своєї землі, патріотичні почуття українців виявилися чи не найбільше. І відбувалося це не тільки на полі бою чи в партизанському загоні, але й у мистецтві. Поети і прозаїки, які змушені були стримувати себе в роки репресій, змогли виявити свої справжні почуття, на весь голос сказати про любов до рідної землі.
Одним з цих поетів був Володимир Сосюра, поет, який вже не раз страждав від влади за слова щирої любові до Батьківщини, свобода та життя якого вже не раз були під загрозою. Та чи міг він не підтримати свій народ, не нагадати йому, що жодна жертва, принесена заради рідної землі, не є марною. Його вірш «Любіть Україну» був спалахом патріотичних почуттів, справжнім гімном рідній землі. Доля цього твору, як і багатьох інших, що піднімали ті ж теми, була складною. Спочатку вірш визнали, він друкувався в газетах, лунав по радіо, та швидко все змінюється — зізнання в любові лише до однієї з радянських республік визнано проявом націоналізму, твір забороняється, а Сосюра змушений на деякий час замовкнути та почати писати вірші, що звеличували діяльність партії та керівництва. Згодом вірш знову дозволили, проте існував він уже у зміненому варіанті, зі згадкою «братніх народів» та «багряних стягів».
Поет створив у вірші образ рідної землі, «вишневої України», вона для нього не просто місце на карті, частина Європи чи шмат землі, вона — першооснова всього, і автор бачить її вияв у всьому, що нас оточує: у вербах, квітці, пташині, електровогнях, хвилях Дніпра — та в кожному з нас: у кожному серця ударі, дитячій усмішці, дівочих очах. Кількома рядками автор говорить, що «для нас вона в світі єдина, одна», що вона всюди, і кожна людина — то вже частиночка України. Поет згадав і чарівну природу, й культурні надбання, й технічні звершення, й палкі серця українців — так, країна наша дійсно велика, а надбання її! безмежні. Говорить Сосюра й про історичне минуле, що було нелегким для багатьох поколінь:
...в грому канонад, що розвіяли в прах
Чужинців в зелених мундирах,
В багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
До весен і світлих і щирих.
А за цими перемогами стоять чиїсь життя, і я думаю, що поет хотів нагадати: у пам'яті про тих, хто ніколи не повернеться з поля бою, також виявляється любов до рідної землі.
Батьківщина дається нам від народження, як мати і батько, як сонце і зірки над головою, і ми можемо змінити місце проживання, виїхати з країни, проте все одно залишимось українцями. Ми повинні пам'ятати це завжди, «в годину щасливу і в радості мить,... у годину негоди», бо той, хто забуває своє коріння, втрачає зв'язок з минулим, з рідною землею, губить частину себе і ніколи вже не буде повноцінною людиною. Отож, Батьківщина потрібна нам, як повітря, як кисень:
Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води...
Адже людина без рідної землі, без минулого не може мати майбутнього. Якими справедливими були слова першого варіанту вірша:
Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
Розвіяний в полі вітрами...
Поет нагадує, що саме любов до рідної землі є мірилом усьому, без неї не можна сказати, що ти любиш чи поважаєш інші народи, добре знаєш їхню культуру та традиції. Лише навчившись цінувати і поважати власне, ми зможемо по-справжньому оцінити чуже. Я думаю, що ця істина залишається надзвичайно важливою і сьогодні. А тому для кожного українця цей вірш повинен бути не тільки створеною понад півстоліття тому поезією, але и своєрідною молитвою, настановою:
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
І сльози, і все до загину...
Дівчино! Як небо її голубе,
Люби її кожну хвилину.
ІІІ ВАРІАНТ
«Люби свій край, всю душу солов'їну і серця жар йому віддай», — написавши колись ці слова, Володимир Сосюра вже ніколи не відступався від них. Вони стали девізом його життя і творчості.
Поет палко любив свій рідний край. Віддавав себе всього Україні, а натомість брав у рідної землі натхнення й віру, мужність, міць та силу, щоб творити «пісні солов'їні» задля неї самої.
Володимир Сосюра любив Батьківщину «всім серцем своїм», а своїми справами він не раз доводив відданість їй. Все творче життя поет присвятив рідному народові, розвитку його культури.
Почуття відданості рідній землі у Сосюри особливо ніжне і водночас тривожне:
Є любов до сестри, і до матері, і до дружини,
Є багато любовій, та найдужча й найвища з усіх,
Непогасна, як вічність, до тебе — моя Україно,
Що зростила мене в голубому розгоні доріг...
Саме ця любов давала поетові сили стверджувати, що «всю по каплі кров за свою вітчизну я віддать готов». Саме ця любов у 1944 році, в час, коли українські землі було визволено і на небі з'явилося довгоочікуване сонце, в радісну мить перемоги і загальнолюдського щастя, створила поезію «Любіть Україну». Цей вірш ішов тернистим шляхом до людських сердець. Він, палкий і променистий, сповнений високих патріотичних-почуттів, як своєрідний національний гімн, пройшовся по всіх серцях і душах української молоді. Ця поезія має форму послання. Поет, ніби заглядаючи в очі, в душу, одночасно звертається до кожного зокрема і до всього українського народу взагалі:
Любіть Україну, як сонце любіть,
Як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди!
Володимир Сосюра змальовує Україну в зірках, у вербах, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра, у тому вічному, що прийшло до нас крізь віки. Поет так майстерно зумів зобразити «вишневу Україну», що її образ, привабливий та яскравий, сам вимальовується перед очима читача. В поезії автор говорить, що тільки тоді ми будемо вічними, коли всім серцем полюбимо Вітчизну. Так, імена тих, хто любив рідну землю не тільки в «радості мить», а й «у годину негоди», знають, люблять, поважають сьогодні, не забудуть і в майбутньому. Бо саме ті, хто звався Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком, зберегли українську мову, пісню, думу, культуру, красу національних святинь, а головне — рідну матір — Україну, її красу і велич. Зберігалася вона для нас з вірою в її безсмертя. Так будьмо ж гідними України!
|
