Серед ланів, серед широкого українського степу в'ється гадюкою заринута у вічність стежка, невідомо, звідки вона бере початок, де її кінець. Нещадно ллє дощ, краплини якого падають на обличчя двох людей, що прямують ку­дись. В одного дощ викликає неабияке задоволення: він радіє, наче дитина, підставляє долоні назустріч заливному дощеві, який змиє усякий бруд з душі та тіла. Інший щось бурмотить під ніс, незграбно хлюпаючи по острівцях води. Так і більшість людей не бачить прекрасного ні в чому на життєвих перехрестях. А ось О.П.Довженко бачив, і не тільки бачив, а й нас учив любити наповнене сонцем пше­ничне колосся, людські гарячі руки, що зростили його, рідну землю, що наповнює нашу душу безсмертними сока­ми життя. Філософ від народження, він розуміє, що в при­роді усе доповнює одне одного, прагнучи якоїсь рівноваги, гармонії, краси. У "Зачарованій Десні" смерті бабусі про­тиставляється народження немовляти. Один умирає, щоб дати місце іншому під сонцем. І знову йде дощ, наче пере­гортає чергову сторінку історії.

Взагалі "Зачарована Десна" — мій улюблений твір. Це сповідь автора, хвилююча розповідь про власне дитинство і водночас про народ, про Україну, про невмирущість людсь­кого оптимізму. Тема єднання людини з чарівною приро­дою найголовніша у творі. Буйна городина за сільським тином, темні хащі тютюну й смородини, дзвін коси, шепіт хвиль — все бринить музикою, все співає, радіючи життю. А він, наче справжній диригент, керує усім цим. Била його' доля, часто на його високому чолі, в променистих очах можна було побачити біль і смуток, але зламати його не вдалося нікому. Розлучений з рідною Батьківщиною, він тяжко страждав і благав у своєму "Щоденнику", щоб душа його нарешті знайшла спокій. Небагато на світі є людей, перед якими я схилив би голову, щоб подякувати. Звичай­но, це —« батьки, а також люди, які спроможні, як писав Довженко, бачити прекрасне навіть "у буденних калюжах на життєвих шляхах".