Ранні твори Павла Григоровича Тичини були народжені на Чернігівщині у чарівному куточку України, де поет народився, де минуло його дитинство і юність. Перша збірка творів "Сонячні кларнети" вийшла 1918 року й одразу стала визначною подією в українській літературі. Вона засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика зі своїм неповторним поетичним голосом. Тичина з ніжністю пише про природу рідного краю, схвильовано і щиро співає про неповторну красу і силу першого кохання. Він знаходить свіжі образи, щоб передати найніжніші людські почуття: "Говори, говори, моя мила: твоя мова - співучий струмок". Аж через край хлюпають романтичні мрії молодого поета про світ, в якому людина могла б відчути себе щасливою, про велике кохання, коли очі коханої схожі на музику, на спів, на шепіт гаю:
Я Ваші очі пам'ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий - я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом - небо... шепіт гаю... О ні, то очі ваші. - Я ридаю. Сестра чи Ви? - Любив...
Павло Тичина добре грав на кларнеті і гобої, у дитячі роки співав у кращих хорових диригентів, навчаючись у семінарії, працював диригентом хору. Музична обдарованість знадобилася йому у поетичній творчості, адже у багатьох віршах поет застосовує музичний спосіб літературного письма. Це дозволяє передати найтонші порухи та півтони почуттів, ніжність, цнотливість освідчення у коханні:
О панно Інно, панно Інно! Я - сам. Вікно. Сніги... Сестру я вашу так любив - Дитинно, злотоцінно. Любив? - Давно. Цвіли луги... О панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз - ще й тмінно. Сніги, сніги, сніги...
У ранній ліриці Тичини багато денного світла, сонця, очікування чогось радісного, дужого, молодого. Тут змагання радості і суму, сміху і плачу, самотності і єднання, розлуки і зустрічі, грози і тиші, але характерним є перемога радості, сміху, віри в краще над похмурими настроями. Більшість ранніх творів поета можна віднести до шедеврів української пейзажної лірики. Тичина майстерно поєднував матеріальність і предметність із звуками, кольорами, запахами довколишнього світу:
Гаї шумлять - Я слухаю. Хмарки біжать - Милуюся. Милуюся - дивуюся, Чого душі моїй так весело.
Поет пейзажну деталь часто робить образом-персонажем:
Арфами, арфами - золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна Запашна Квітами-перлами Закосичена.
Та крім пейзажних замальовок, віршів про кохання у ранній ліриці Тичини значна кількість творів присвячена зображенню народного лиха, пролитої крові, пекучих жіночих та дитячих сліз. За силою трагізму вони нагадують твори Тараса Шевченка. Мотив горя відчутний у вірші "Хтось гладив ниви..." Земля страждає від посухи, жадібно очікує злив, але замість радості оновлення на неї насуваються чорні хмари, що несуть грозу і горе. Вона так пристрасно чекала вологи, а пролилось нещастя:
Ой, хтось заплакав посеред поля. Зловісна доля, жорстока доля.
Ранні твори Тичини засвідчили, що в українську літературу прийшов дужий та свіжий талант. І не вина, а біда поета в тому, що пізніше його сонячні кларнети перетворилися, за словами видатного письменника Євгена Маланюка, на пофарбовану дудку. Час і життєві обставини підрізали дужі крила тичинівського таланту, зробили з нього співця партії, який прославляв систему, що нищила все світле в людині.
|
