Восени 1932 року Іван Багряний опинився у слідчому ізоляторі НКВС. Вирок — заслання на три роки до північної частини Далекого Сходу. Серце справжнього українця не витримало розлуки з рідною землею, Іван Багряний рушив на захід, та доїхав лише до Томська. Знову арешт, суд і знову вирок: за втечу — три роки ув'язнення, які письменник провів у Байкальсько-Амурському таборі. І року не був на волі, як, звинувачений у зв'язках із терористами, опинився у слідчому відділі Харківської холодногірської тюрми. Слідчі органи так і не змогли довести штучно надуманої вини Івана Багряного. Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, письменник тільки останнім часом став відомий читачам на Батьківщині. У 1992 році його, хоч і посмертно, було нагороджено Державною премією України імені Тараса Шевченка. Твори Івана Багряного— пристрасні, щирі, відверті — вражають нас. Однією з головних тем його творчості є викриття системи більшовицького терору і методів роботи каральних органів. Тут став у нагоді багатий матеріал власних вражень Івана Багряного. Написаний у 1950 році роман «Сад Гетсиманський» став страшним викривальним документом сталінської доби. «Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасиіша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот», — пише автор на сторінках роману і послідовно доводить кожну тезу, хоч і найважче це зробити з першою. На доказ правомірності своїх тверджень письменник знову кидає людину в страшенне пекло мук фізичних і мук духовних. «Іспит» складає Андрій Чумак, син старого коваля Якова Чумака, опинившись з чиєїсь підлої намови у страшній в'язниці НКВС. Там він проходить усі кола Дантового пекла з його тортурами, знущаннями, великим конвеєром, провокаціями, нічними допитами. У романі автор описує такий правовий простір, який виключає можливість правового захисту людини. Ув'язнюють «не для того, щоб виправдати, а щоб засудити». Та що й говорити про систему, в якій діють правила: «Не важно, що ти робив учора, важно, що ти міг робити завтра», «Ліпше закопати у землю сто невинних, аніж не закопати одного винного» тощо. Правда нікому не потрібна, головне — правильно оформити справу, а для цього використовуються засоби психологічного тиску — людей вербують, знаходять фальшивих свідків, залякують муками інших: «Саме як сіли обідати, розітнувся скажений рев десь за вікном, з горішніх поверхів управління... Кричав хтось, кого, напевно, роздирали навпіл живцем...» У цьому світі не було нічого забороненого. Лютими були тортури, коли людину безперервно били. Зламати будь-кого — це лише справа часу і сили тортур (так думають слідчі), але Андрієві вдається вистояти, бо в нього є кредо: Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі — морально й фізично». Недаремно тучить у творі пісня:
...Будеш проклятий, милий синочку, Як зігнеш себе, мов билиночку.
Підлі інсинуації з підписом брата, коханої, арешти інших братів не зменшили віри Андрія Чумака в людину. Він досягає свого: чутки про його стійкість стають тюремною легендою, дають сили тим, хто зневірився, переконують у торжестві життя. Тому, мабуть, так страшно і так переможно звучать слова перестороги, які головний герой кидає в обличчя своїм катам і які хоча б на ніч вилущують з них людину: «Ви нас розчавите, але самі ніколи не матимете щастя. Ми вас переслідуватимемо все ваше життя... Ви закохаєтесь, але ми кричатимемо й скавулітимемо й отруїмо вам щастя... Ви матимете дітей, але уникатимете їх, бо з їхніх очей дивитимемось Ми своїми закривавленими зіницями... Ви втратите радість батьківства і радість подружжя, і навіть материнську любов ми отруїмо вам — ви слухатимете матір і цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безліч наших матерів, а її голосом говоритиме їхня довічна скорбота, а в її сльозах одсвічуватиметься наша кров...» Роман «Сад Гетсиманський» став дзеркалом сталінської епохи, яка перетворила всю країну на велику в'язницю і велике кладовище, але в той же час він став гімном Людині, яку не можна пере¬могти і зламати. Документальність опису, пристрасть і віру в людину відзначила вся європейська критика, яка першою змогла оцінити твір на континенті.
|
