Євген Маланюк виразно автобіографічний поет. Кожен рядочок його творів пропущений крізь серце. Часто не розуміли, критикували його ідеї і різні висловлювання. Із виходом кожної нової збірки у читача утверджувався образ Маланюка як «гладіатора нещадних рим», завжди напруженого й похмурого, закованого в броню «тверезого варяга». І під цими латами важко було побачити людину, яка була дуже самотньою і беззахисною. Адже справді успішною в житті може бути тільки той, хто має в серці кохання і кого теж кохають. Визнання творчості може дати наснагу, різка критика викличе біль і злість, а ось упевненість у собі, віру у немарність життя дає справжнє кохання. Поряд з Євгеном Маланюком ішли по життю такі жінки, яких він любив, які любили його, але в останню хвилину свого життя він був сам: нікому було подати склянку води, викликати лікаря, вислухати останнє «прости». Не було поряд любої дружини, сина, онука. Вони залишилися у згадках і віршах. Тема сімейного щастя у поезії Маланюка розкривається неоднозначно: І рай земний — сліпа пустеля… Гнітючим небом — хатня стеля. В іншому вірші, присвяченому дружині, поет звіряється: Не таким воно нам уявлялось По романах, по веснах, по снах. Не склалося життя, як «бажалось», і провину за це Маланюк кладе й на себе, визначаючи, що був «поетом глухим, в музику власну заслуханим». Але ж були в його житті моменти, коли відступало в тінь власне «его», і тоді народжувалися твори, які стали зразком інтимної, навіть еротичної лірики: Як іонійськая колона, Рожевіє дівочий сніг, Ховаючи опуклість лона В лілеях рук, лілеях ніг. Яке жіноче серце устояло б проти такого зізнання? Єдина! Не ображу зором — Двійник Мадонни на землі. Ці рядки свідчать, що по природі своїй Маланюк був ліриком, але життєві обставини змусили поета повністю розкрити себе як «залізних імператора строф», а ліричні, інтимні почуття заховати глибоко в душу. Тільки на схилі літ відкрилося друге «я» поета. Із його особистості падолистом опали позолочені кільця кольчуги, яка досі його захищала, і на світ народилася своєрідна покора перед життям і перед невблаганною смертю. Поет відчуває прихід старості і зізнається: Зо мною ангели не розмовляють більш. Дух відлітає, тяжеліє тіло І тягне до землі… Він усвідомлює, що «Надходить час скоритися й примириться…», і тільки тепер розуміє, що ні перед ким не мусить виправдовуватися і соромитися своїх почуттів. Поет помічає, як «…Земля справляє з сонцем шлюби», «Як квіти родяться і як розплющують барвисті очі… Як пахнуть пестощі дівочі…», у ньому оживає закоханий у життя юнак: Душа простором радісно говіє, Я знов Гоген незнаного Таїті. Можливо, на схилі життя поет зрозумів, що не треба було так довго задавлювати в собі той потужний ліричний струмінь, який іноді знаходив вихід через нагромадження «залізних строф». І може, не виникло б тоді щемливого почуття якоїсь неправильності прожитого життя: І все шукав, але не те, що треба. Все пізнавав, але недовідоме, І не зважав, що під зухвалим кроком Розтоптані лишались пелюстки. |
