Новела "Я (Романтика)" - один з найсильнiших творiв М. Хвильового. Автор безстрашно аналiзує одну з основних проблем часу - колiзiю гуманiзму й фанатизму.
"Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радостi, закинув руку за шию своєї матерi i притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню."
Схожих картин можна знайти безлiч як в iсторичних, так i в церковних книгах. Бо явище фанатизму не з'явилось тiльки з появою комунiзму. Ще Володимир Даль дав таке визначення "Фанатизм - це брутальне, завзяте марновiрство замiсть вiри, гноблення iнакомислячих iм'ям вiри." то ж фанатизм властивий низьким i обмеженим людям. А до чого ж може дiйти країна, в якiй панує фанатизм? "До дегенерацiй", - вiдповiдає проти власної волi М. Хвильовий. Ця людина, яка усiєю своєю сутнiстю вiрила в iдеали комунiзму, не вмiє жити iз заплющеними очима. Проти волi письменник стає пророком для своєї держави.
Найстрашнiше те, що фанатизм створює стереотип, а не фанатикiв. Фанатичнi люди, яких одиницi, лише керують безлiччю дегенератiв, роботiв. До яких, з часом, належатиме i "Я". Вони будуть жити за принципом "так треба" i бiльше нiчого "...гноблення iнакомислячих iм'ям вiри", - як влучно сказано. Вбивства, кров, сльози iм'ям свiтлого майбутнього?! Людина насправдi стає рабом, рабом фанатизму. Неначе немовля, сприймає вона усi вказiвки i постанови партiї. Це життя в туманi, а тому - неповноцiнне життя.
Фанатизм - це опiум, навiть гiрше, навiть жахливiше. Тих, хто обходить його стороною, чекає фiзична смерть, а тих, хто вiддає себе йому - духовна смерть.
У новелi розкривається суперечнiсть мiж одвiчним iдеалом любовi i тим фанатичним служiнням абстрактнiй iдеї, доктринi, яка вимагає зректися всього людського. Хвильовий розвiнчує фальшиву романти ку, яка заступає собою традицiйнi етичнi цiнностi. Заполоненого сумнiвами героя-чекiста, "главковерха чорного трибуналу комуни", М. Хвильовий ставить в екстремальну ситуацiю невiдворотного вибору. Роздвоєне єство лiричного героя розкривається в його внутрiшнiх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання. Вiн розумiє, що "воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв".
Лiричний герой весь час подавляє в собi почуття вiдрази до вартового-дегенерата й садиста-доктора, намагається виправдати те, що не пiддається виправданню. Епiзоди новели свiдчать проте, якi неприємнi цi люди герою: "В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п'ють пожадливо-хижо. Я думаю: "так треба"; "у дегенерата - низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що не раз мусив стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки".
Але засудити дегенерата - це означає засудити й частину власної душi, власнi романтичнi захоплення, якi не витримали зiткнення з дiйснiстю. У непримиреннiй суперечностi зiткнулися найсвятiшi для героя почуття: синiвська любов, синiвський обов'язок перед матiр'ю - i революцiйний обов'язок, служiння найдорожчiй iдеї.
У новелi вiдбувається страшна трагедiя - абстрактнiй iдеї принесено в жертву життя матерi. Скоєно найбiльший злочин - убивство матерi. Цiною цього злочину оповiдач остаточно прилучився до своїх друзiв. Непрощенний грiх героя "Я (Романтика)", цей злочинний вираз антигуманностi - не мiг наблизити прекрасну легкосиню дальзагiрню комуну.
На рiках невинної кровi не могло постати гуманне суспiльство - це тверезе попередження звучало iз уст не лише М. Хвильового, а й багатьох письменникiв "розстрiляного вiдродження".
