Не думаю, що є на світі ще один такий народ, як наш, що вагається, якою мовою йому спілкуватися. Коли замислююсь над цим, стає боляче і страшно. Боляче, бо зневажаємо свою власну мову, до того ж одну з наймилозвучніших у світі. Страшно, бо поводимося з нею, своєю материнською мовою, по-дикунськи. Звертаючись до світової історії, дивуюсь чому перед індійськими, африканськими та австралійськими племенами не стояло питання, чи розмовляти своєю мовою? Ці нерозвинені, далекі від цивілізації племена вчили колонізаторську мову чужинців, але зберегли свою рідну. А ми? Ми ставимо питання про збереження мови, а самі зневажаємо її і ганьбимо. Від таких думок почуваєшся зрадником. То може не думати? Напевне, легше не переобтяжувати свою свідомість, а погодитись зі співвітчизниками, які переконані, що шматок ковбаси важливіший за мову. Проте чи варто забувати, що ми не можемо триматись на світі лише тваринними інстинктами, адже не хлібом єдиним живе людина.
У часи найжорстокіших історичних катаклізмів людина вижила з переконанням того, що вона людина, що її призначення жити, а не існувати. Наші попередники витримали революції, голодомори і найжорстокіші війни, маючи на озброєнні рідне слово. У круговерті сучасного неспокійного життя рідне слово примушує нас замислитись: хто ми, чиїх батьків діти, що принесли у світ, що дамо своїм нащадкам? Хочеться вірити, що українська мова стане державною не лише на папері, що ми не зрідка, а завжди чутимемо її на вулиці, спілкуватимемося нею, думатимемо по-українськи. Поки не прийде до нас усвідомлення необхідності рідної мови, доти не зможемо ми в повній мірі вважати себе великою європейською державою.
Прикро, що наші співвітчизники повсякчас пікетують, відстоюючи інтереси російської мови. Ніхто не забороняє народам, які проживають на українській території, розвивати національні мови. Але не слід забувати про необхідність вивчення державної мови. Нікого не дивує той факт, що багатонаціональне населення США поважає державну мову. Чому ж у нас і досі обговорюється питання про місце державної мови в житті незалежної держави? Кожний із нас повинен пам’ятати, що «не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну».
Не можна не погодитись зі словами Володимира Сосюри, а любити Україну — це значить любити її мову, її культуру, її традиції. Любити свою Вітчизну — це значить усвідомлювати себе часточкою великого народу. Російський письменник М. Пришвін писав: «Я» можна сказати тільки рідною мовою». Мені і моїм ровесникам треба навчитись поважати рідну мову, не соромитись її, бо це мова Великого Кобзаря, це мова наших матерів. Освіта, наука, мистецтво, театр, побутова культура пов’язані з мовою. Обмежене спілкування рідною мовою призводить до обмеження культури. Рівність українського слова серед світових мов виборювали видатні діячі культури, які добре розуміли, що без мови немає народу. Мова Великого Кобзаря об’єднала всіх українців:
По безсмертному шляху
Ішли хохли, русини, малороси,
Щоб зватись українцями віднині. (І. Драч)
Краще оволодіння мовою досягається завдяки вивченню літератури та історії. Від нас самих залежить, щоб наші знання не обмежувалися шкільною програмою. У той же час мова — це не тільки засіб спілкування, а й бездонна криниця, яка містить інформацію про світ, насамперед про свій народ. Розвиток нашої мови гальмувався у 30—70-ті роки двадцятого століття. Перед нашим поколінням стоїть завдання виправити таке становище, повернувши українській мові престиж і рівноправність не на папері, а в житті.
|
