Важко доповнювати когось - легше самому сказати щось вагоме й серйозне, а може, інколи, й помилкове. Але своє. Та все ж таки прийдеться. Окрім того - тема цікава й на часі, бо стоїмо на шляху самоутвердження, формування власного "я”. Але не по головах інших, принижуючи їх людську гідність, а в мирі та злагоді з усіма. Не за рахунок когось, а спираючись на власні знання і сили. Не на шкоду чи зло іншим, а з любов’ю до світу. Не в ім’я матеріальних благ чи статків, а задля суспільної користі, для розбудови батьківського краю.

Отак і йду до своєї мети - впевненою, непоспішливою, незлобливою ходою, даруючи людям посмішку, подаючи їм у скруті руку. Отак і самоутверджуюсь у цьому суперечливому світі - не пасу задніх і не злітаю на рожевих хмаринках мрій у піднебесся нереальності. Прагну кращого і світлого, але водночас переживаю і розумію людський біль. Не відкладаю на потім те, що можу зробити сьогодні, зараз. Намагаюсь прожити кожен день чесно і гідно, ні перед ким не завинити: провини важко спокутувати, а за погані вчинки приходиться червоніти.

Отак і живу, не творячи собі кумирів, але маю для себе людей авторитетних, вартих поціновування й наслідування. У кіно - Іван Миколайчук, актор і режисер. Кожна роль - неповторна, як і сам "вавілонський філософ”. І життя його, що згоріло, мов свічка, чесне й незаплямоване. Серед естрадних виконавців - Назарій Яремчук, єдиною і найбільшою провиною якого була синівська любов до України. В літературі - Ліна Костенко, поезія якої "завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”. І в житті поетеса жодного разу не зрадила, не відцуралася від своїх принципів. Скажете, таких митців небагато. Так, у їх кагорті - одиниці. Але ж є…

Отак і з батьками моїми. Чесні, порядні, освічені та інтелігентні люди. Намагаються і мене таким виховати. На жаль, не завжди і не все вдається. То вони не хочуть мене зрозуміти, то я їх інколи не можу збагнути. От і роблю боляче час від час або своїм нерозважливим словом, або непродуманим вчинком. Згодом усвідомлюю свою неправоту, а тому самому стає боляче і паленію від сорому. А так хочеться, щоб усе було добре…

"Я визнаю лише раціо і відкидаю емоціо. У наш вік технічного прогресу все має бути підпорядковане раціональності. Математика й кібернетика - ось ті два стовпи, на яких зводиться майбутнє”. Цікаво, цікаво, сину Вікторе (маю на увазі сина художника Береговця). Десь я уже це читав. Хіба не було у нашому минулому суперечки про непотрібність поезії у добу науково-технічної революції? І що ж? Час розставив усе на свої місця. Поезія - це душа народу з її найтоншими порухами і прагненнями. Але ж вона не "раціо”. Вона - "емоціо”. То що ж виходить? Відмовимось від поезії - обкрадемо душу, знищимо її, а разом з нею - власну духовність і народу.

Не заперечую, не відкидаю важливості "раціо” у нашому житті. Як часто саме цього нам не вистачає. Замість того, щоб розсудливо й спокійно прийняти закон, депутати збиваються на емоції, крик, в хід ідуть кулаки. Отут "емоціо” зайве і завдає лише шкоди. І в особистому житті, зокрема в моєму, необхідне "раціо”. Без нього - нікуди, ні на крок. Складаються розпорядок дня, плани на щодень і на перспективу. А як же інакше! Без "раціо” зіб’ємось на манівці, загубимось у безладі, розчинимось у хаосі. "Раціо”, як на мене, це стрункість, порядок, продуманість, чіткість. Це - скелет людського життя і суспільного буття. Це - аксіома, підтверджена часом. Але яким "сухим”, нецікавим і безбарвним було б наше минуле, сучасне й майбутнє без живого слова, схвильованої думки, щирого почуття й теплої посмішки. Без ліричної поезії й задушевної музики. Адже у поетичні рядки і нотні знаки перелито людські емоції: радість і смуток, щирість і заздрість. Хіба ж ми мислимо себе без цього?!

Тому й не погоджуюсь із сином художника. У нашому житті має бути місце і "раціо”, й "емоціо”. Тоді у світі запанують порядок і гармонія, продуманість і щире "пробач”. Навчимося так жити - і раціональність поєднається зі щирими почуттями.