У молоді роки Стефан Малларме, як і інші символісти, захоплюється творчістю Бодлера, потім читає твори Леконта де Ліля, Банвіля і Готьє. Малларме починає писати самостійно і у своїх перших творах перевагу віддає парнаському об'єктивізму і вишуканості. На його думку, мистецтво - це щось священне, своєрідна нова релігія, яка вимагає від поета самовідданості і служіння. Малларме вірив, що тільки обрані люди здатні розуміти прекрасне. Взірцем для наслідування для нього були старовинні езотеричні тексти містиків або єгипетські ієрогліфи. Для такого підходу до написання літературних текстів існує окремий літературознавчий термін - герметизм. Саме таку герметичну поезію, тільки для втаємничених, і намагався створити Малларме. Він писав для вузького кола друзів, які радісно вітали появу кожного нового твору поета ("Вікна", "Блакить", "Квіти", "Морський вітерець" і поема "Іродіада" (1864)).
Починаючи з 1866 р., Малларме висловлює переконання, що тільки поет може проникнути в таємниці всесвіту і перекласти їх людською, таємничою мовою. Малларме, створив небагато (кілька десятків віршів, кілька поем, крім "Іродіади", ще інші - "Полуденний сон фавна", декілька прозаїчних творів). Вплив його на французьку поезію був надзвичайним. Він організував клуб для обраних, на якому обговорювалися найскладніші проблеми поетичної творчості. Символісти оголосили Малларме своїм лідером.
Твори Малларме важкі для розуміння, вони викликають різні суперечливі трактування, і це вимагає від читача надзвичайного напруження думки. Поет завжди підкреслював, що розуміння поезії - це важка правд, яка потребує від читача духовної концентрації та спеціальної підготовки. Його вірші містять чимало алюзій, спогадів міфологічних персонажів. У них також зашифроване і власне життя поета.
Це спостерігаємо у віршах "Квіти" і "Дар поезії". У першому з них поет розробляє міфи, пов'язані з квітами. Наприклад, червоні троянди виросли з крові Авеля, якого вбив Каїн. За грецьким міфом, білі троянди перетворилися на червоні, коли Афродита бігла повз них, одержавши звістку про смертельну рану свого коханого Адоніса:

Троянду, що таїть жіночих тіл принаду
І зрошує її сяйлива й дика кров
У весняних садах, - жаску Іродіаду!
І лілій білину явила Ти, - аж там,
Де тихо плюскотять моря зітхань чудовні,
Над зблідлих овидів блакитний фіміам
Летить вона до сяйв заплаканої повні!

Мені сподобався вірш Малларме "Лебідь", але він складний, над ним треба довго роздумувати. Тут, мабуть, Поет порівнюється з цим величним птахом, що вмерз у лід забутого озера, тут розкрито земну трагедію митця, якого оточують лише ворожість та байдужість довколишнього світу.

Краси пречистої безсмертний гордий син,
ударом п'яних крил чи ти розіб'єш нині
забуте озеро, де розкриває іній
прозорий зльотів лід, що не дійшли вершин?
О, лебедю, згадай, ти був і є один
прекрасний, та дарма змагатися в пустині:
ти в пісні не сказав, в якій це жить країні,
як мертвої зими засяє сонний сплін.

У останні роки життя Малларме стверджує, що "поезія - це таїна, ключ від якої повинен відшукати читач".
Я вважаю, що над віршами Малларме треба багато роздумувати. Він пише не вірші, а таємницю, ключ від якої повинні шукати ми, читачі. І коли відшукаємо ключ від таїни, прочитаємо до того ж міфи, довідки з Євангелії від Марка 6, 17-28 і ще історії з Біблії, тоді тільки зрозумієш вірші Малларме.