Любов'ю до людей сповнені усі твори Григора Тютюнника, тому що він все своє життя болів болями свого народу, радів його радощами. Він писав про простих людей, які творили це життя, будували його, вирощували хліб, ростили дітей і сповнювали світ своєю любов'ю, своїм теплом. Історія, описана в новелі «Три зозулі з поклоном», народжена самим життям. Григір Тютюнник згадував: «Я виношую ще один жіночий образ. Образ жінки, котра дуже любила мого батька. Коли у нас сталося нещастя, мама в горі кинулася саме до неї. Жінка була набагато старша за маму, старша за батька. Але обоє, батько й мати, ніколи не посміли зневажити ту любов, велику і безвзаємну. Отож Марія пекла коржики, збирала все необхідне, бо мама ридала та побивалась. Удвох вони й поїхали розшукувати батька, не знаючи, що слід його загубився вже навіки... Ти подивись, яке благородство й краса обох жінок, самозреченість моєї тоді ще зовсім молодої мами... Мабуть, одна вона в цілім світі шукала підтримки в своєї суперниці, співчувала їй і жаліла. І якщо доля дасть мені таланту... Не дивися так скептично,.. Не таланту — Бог із ним... Якщо поталанить щось написати — воздам хвалу жінці й красі». І дійсно, письменникові вдалося втілити в художньому творі безкінечну глибину справжнього кохання й обережне ставлення людей один до одного. Вражає благородство витворених митцем характерів. Так, Марфа, люблячи чужого чоловіка, не претендує на його прихильність, ховає свої переживання і мучиться страшенно. Серцем своїм відчуває вона кожен лист, який приходить від коханого чоловіка й біжить на пошту, щоб хоча б потримати його в руках: «Марфа (тоді її у селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою») серцем чула, коли від тата приходить лист. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист; мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничці над босими ногами, — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла од молотарки, або косаря, за яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують. Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — нема, є — нема, є...». Кохання Марфи таке сильне і таке благородне, воно не вмирає через роки, і жінка з болем дивиться в обличчя сина свого коханого чоловіка, з яким ніколи в житті їй не судилося бути разом. На питання сина, чому вона не відчувала приходу листа від батька, мати відповідає: «Хтозна, сину. Серце в усіх людей не однакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато молодша була. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять». Жінка не гудить суперницю, не намагається принизити її у своїй розповіді, а навпаки, віддає належне її серцю. Страждають обидві жінки, але одна, Софія, все-таки є дружиною, має від коханого сина, а друга просто віддає свою любов, нічого не просячи натомість. Коли Михайла забирають на каторгу, його чекають дві жінки, тільки одна отримує листи, а друга може тільки їх потримати в руках, примовляючи: «Ну от бачите, нічого я йому не зробила... Тепер несіть Софії». Любов Марфи до Михайла вища за тілесне єднання, воно вища за власну гордість, бажання мати особисте щастя, тому що це почуття надзвичайного благородства, позбавлене заздрості до своєї суперниці. І Софія теж не відчуває до Марфи злості, незадоволення: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе». Співчуття до людини, яка живе й страждає поряд, визначає всі вчинки героїв новели. Так, Софія навіть просить чоловіка приділити Марфі хоч трохи уваги, проявляючи при цьому глибоку чистоту своєї душі. Але Михайло відчуває, що цим завдасть молодій жінці ще більше болю: «Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться». Спогади завдають Софії болю, та вона переборює себе: «Очі мамині сухі, голос ні здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам'яніли». Глибоко порядним і чистим у своїх почуваннях і вчинках залишається і Михайло. Він чесно звертається до своєї дружини у листі з Сибіру: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть від морозу...
Сходи, моя єдина в світі Соню!
Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвилинку прийде забуття». Зв'язок душ Михайла та Марфи настільки сильний, що їхні душі долають відстань і будь-який реальний простір і зливаються в єдиному почутті. Але Михайло залишається вірним своїй дружині, правдивим перед нею, оскільки присягав їй на вірність. І тільки син тепер з відстані часу може зрозуміти страждання двох душ: «...Коли се було... А я досі думаю: «Як вони чули одне одного — Марфа і тато? Як?..» А ще думаю: «Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?» — «Тоді не було б тебе...» — шумить велика «татова сосна». Глибина кохання передається через кілька важливих символів. По-перше, це потроєний у своїй силі образ-символ «зозуля» — символ жіночої самотності, відданості далекому коханому, який не буде з нею, і тому вона не матиме дітей, не стане матір'ю. По-друге, сосна — символ рідного житла, але й знову ж таки символ самотності. У цих деталях виражається вся глибина Тютюнникового таланту новеліста. Образи новели теж дуже глибокі психологічно і, можливо, написані дещо в традиційному ключі. Мати — спокійна, врівноважена, здатна до прощення. Батько — мудрий і сильний, гідний кохання двох жінок, справжній козак. Марфа — кохана — чутлива й ніжна, одчайдушна, нещаслива й безтямно закохана. Ці характери дуже красиві у своїй життєвій правдивості й чистоті. І несуть вони у світ Любов — Любов-кохання, Любов-прощення, Любов материнську, Любов синівську. Ту Любов, без якої світ давно б зник і розчинився в німому просторі. |
