І ВАРІАНТ
Художні твори пишуть люди, які мають письменницький талант. Бувають винятки, але то можна скоріше назвати бездарною графоманією. Справжні митці від природи наділені підвищеною вразливістю, здатністю спостерігати, сильною, яскравою уявою, багатою фантазією, умінням за допомогою художнього слова відтворити свої враження в життєправдивих образах. Не може також розвиватися талант без глибокого вивчення світової культури, науки, філософії. «Талант — це труд», — так сказав відомий український поет А. Малишко.
Художня творчість сугубо індивідуальна. Саме тому ми відрізняємо твори різних письменників, кожний із яких має свій власний стиль. Стиль письменника — це сукупність основних ідейно-художніх особливостей його творчості, те неповторне й самобутнє, що властиве тільки його художній манері. Індивідуальний стиль письменника виявляється в його улюблених темах і проблемах, ідейній спрямованості творів, найбільш розроблених манерах, своєрідній композиції творів, засобах творення образів, характерах, неповторності мови, улюблених способах викладу матеріалу. А особливості стилю зумовлюються світоглядом, естетичними позиціями, характером таланту та життєвим досвідом письменника.
Своєрідним і неповторним є авторський стиль відомого українського драматурга Івана Антоновича Кочерги. Майбутній письменник одержав гарну освіту: він закінчив гімназію, потім юридичний факультет Київського університету. Робота з документами, можливість користуватися архівами дозволили йому поринути у світ наших предків. Саме тому його твори на історичну тематику є тісним переплетінням історичної достовірності й авторської вигадки. Знання судочинства, цехового життя, мови тих часів дало можливість драматургу створити такі шедеври, в яких уже помітна рука зрілого майстра, як драматичні поеми «Свіччине весілля» (1930) та «Ярослав Мудрий» (1944). Ми дійсно ніби опиняємося у цеховому Києві, беремо участь у повстанні під проводом Свічки, потім вибудовуємо державу разом з Ярославом Мудрим. Мабуть, найважливіше те, що ми віримо письменнику, читаючи його твір.
Персонажі І. Кочерги — люди незвичайної сили духу, яких перш за все турбує життя країни та інших людей. Вони здатні на подвиг. Це харизматичні особистості, яким під силу підняти народ, переконати його й повести за собою. Таким є князь Ярослав, у якого багато ворогів, та княжі вчинки, турботи про добробут народу роблять і Микиту, і Журейка його прибічниками, ладними полягти за князя. Такий Іван Свічка — відчайдушний борець за права майстрів Києва: з трагічної весільної свічки йому вдалося розпалити полум'я повстання.
Письменник любить своїх персонажів, мабуть, тому він нагороджує їх обов'язковим щасливим фіналом. Це особлива прикмета стилю І. Кочерги.
Багата й прекрасна мова творів драматурга. Він вдало використовує давні діалекти, просторіччя, цехові жаргони. Ми одразу можемо розрізнити, хто говорить — князь чи простолюдин, палкий патріот чи хвалькуватий боягуз. І. Кочерга вміє індивідуалізувати мовлення своїх персонажів.
Отже, своєрідність індивідуального стилю І. Кочерги полягає в умінні автора добирати цікавий матеріал, створювати характери персонажів і талановитому використанні засобів мови.
ІІ ВАРІАНТ
Іван Кочерга — один з найцікавіших українських драматургів XX століття. Він залишив багату сценічну спадщину, осяяну глибокою естетичною і філософською думкою. Людолюб-мрійиик і драматург-мислитель, він протягом усього творчого життя сповідував незалежність мистецьких принципів, творив, попри несприятливість доби, драматичну класику, що витримала найтяжче випробування — часом.
Композиція його майстерно злагоджених творів завжди цікава. Так і в драматичній поемі «Ярослав Мудрий» строкаті за змістом і зовні ніби розрізнені епізоди й сцени, кожна з яких є завершеним художнім цілим, тісно пов'язані між собою, оскільки всі вони підпорядковані головній темі. Кожна картина твору, висвітлюючи складні перипетії міжлюдських взаємин, примхливі зіткнення інтересів, сподівань, індивідуально неповторні риси персонажів є органічною складовою визначальної сюжетної лінії, яка розгортається навколо яскравої постаті великого київського князя Ярослава Мудрого. Все передбачено автором. Немає жодної зайвої репліки, жодного невмотивованого вчинку, навіть жодного зайвого жесту. Філігранною викінченістю вільної композиції «Ярослав Мудрий» продовжує кращі традиції світової поетичної драматургії, вершинними взірцями якої є твори В. Шекспіра, О. Пушкіна, Лесі Українки.
Глибинне входження в національну історію дало непересічні мистецькі результати. Точне датування описуваних подій і розгорнуті докладні мальовничі ремарки надали «Ярославу Мудрому» історичної достовірності, хоч у творі були, за висловом самого автора, «певні анахронізми та інші відступи від зовнішньої історичної правди», наявність яких у художньому творі драматург вважав цілком правомірним явищем. Гармонійна краса поетичної форми виявилася в майстерному розгортанні мережива конфліктів, «заякорених» у символіці назв кожної з п'ятьох дій і ні м мі її. Кожна назва — своєрідний ключ до розуміння лейтмотиву, розділу, образ-символ асоціативного наповнення: у «Законі і Олагодаті» — зав'язка, «Каменщик і князь» — це кульмінація п. їх протистоянь, «Гуслі й меч» — напруження, підтримане нападом печенігів на Київ.
Вправним і глибоко продуманим є виведення на поверхню тієї чи іншої вплетеної нитки-мотиву, наприклад, серцевинного патріотичного: прищеплена донькам любов до міста над Славутою зумовлює протиставлення Києва Парижу Анною Ярославною, смерть від туги за Україною в норвезькій чужині Єлизавети. Свічкогас зворушливо по висловлює набуте в мандрах світами почуття патріотичної відданості Батьківщині: краще бути свинопасом у ярах рідного Києва, ніж розкошувати по чужих краях вельможним лицарем.
Привабливими є драматична форма та сконцентрованість зовнішніх подій, своєрідна симетрія чергування високої патетики та комічних, ліричних і драматичних сцен, пластика й афористичність вірша та висока художньо-драматична культура. Взагалі прийом контрасту — характерна особливість творчого почерку драматурга. Однак порівняно з іншими історичними творами у «Ярославі Мудрому» кількість таких вставок зведена до мінімуму, до того ж характер їхній дещо інакший, бо вони виходять за межі суто розважального матеріалу і підпорядковуються провідній ідеї твору. Наприклад, майстерно змальовані пригоди веселого монаха-переписувача Свічкогаса є нічим іншим, як ще одним підтвердженням величної істини: Вітчизна — найсвятіший, найдорожчий скарб у житті кожної людини.
У драматичній п'єсі «Свіччине весілля», яка вважається дійсною перлиною творчого доробку Івана Кочерги, автор дістав змогу ще раз втілити в художніх образах улюблений мотив потягу до краси, щастя, але в даному випадку це не просто пошук їх, а боротьба з гнобителями. Активність людини як у прагненні особистого щастя, так і в утвердженні права свого народу на вільний розвиток підкреслюється драматургом усією системою художніх засобів у творі.
У «Свіччиному весіллі» Іван Кочерга знову виступив як художник міста (міське життя завжди було йому близьке й зрозуміле). Історична точність автора, який спеціально вивчав і добре знав історію Києва, виявилась у поемі в достовірності показу громадського та побутового життя кравців, зброярів, кожум'як, золотарів, ковалів, кушнірів, бондарів тощо та топографії міста. Разом з тим само бутність манери драматурга відзначається ліро-романтичною наснаженістю, символічним підтекстом.
Своїм м'яким ліризмом поема зачепила найчутливіші струни людської душі. Світлою радістю дихають сцени народного гуляння, привітання молодих, виконання традиційних обрядів, які сягають ще язичницької свідомості. З тонким тактом і вибагливим сценічним почуттям автор малює тогочасний весільний ритуал, не відтворює його в численних деталях, а символічно поетизує, не уповільнює ритм драматичної дії та не знімає її напруги. Вірний своїм мистецьким принципам, І. Кочерга «розряджає» високий пафос драматичних і трагедійних сцен комедійними вставками та епізодами, що відіграє особливо помітну роль.
Мовно-стильова майстерність «Свіччиного весілля» виявляється, наприклад, в інтонаційному розмаїтті монологів та діалогів. Вони то лірично схвильовані, то гордо піднесені, щиро сповідальні. Майстерність автора незаперечна також в афористичності виразу і прозорості підтекстів. Так, гостра розмова Воєводи і Свічки начебто йде про бортництво, вони згадують бджіл, військ насправді розмовляють про дочасність покори і нуртуючу підспудно непокору мешканців Києва. Використовує автор дотепні вислови, влучні порівняння, доречні епітети тощо. Історичне тло, на якому розгортається дія, зумовлює використання архаїзмів, церковнослов'янізмів. Крім того, події потребують відтворення народних обрядів, які супроводжуються народними піснями («Цур тобі, прудивусе», «Ти ж мене підманула...»), або навіть і піснями авторськими (весільна пісня «Ой пройшла Меланочка крізь вогонь»).
Виразності тексту надають також подекуди образні авторські ремарки та використання гнучкого універсального (бо він доречний і в драматичних, і в патетичних місцях) п'ятистопного ямба.
Такі високомистецькі прикмети, як тематичне новаторство і високий гуманістичний пафос, струнка «фрескова» архітектоніка, національний колорит характерів персонажів, ліричні вкраплення в сюжети цих драматичних поем забезпечили «Ярославу Мудрому» та «Свіччиному весіллю» гідне місце в золотому фонді драматургії України і славну сценічну історію. |
