І ВАРІАНТ
Твір Олександра Довженка «Зачарована Десна» — це гімн людській красі і красі природній, здатності людини до злиття з природою, опоетизації її, сприймання її як живої субстанції.
Вже з перших сторінок повісті перед нами розгортається селянське життя, переповнене рослинами й плодами, з його піклуванням про город та сад. Та це й не звичайний город, а цілий різнобарвний світ, поданий через сприйняття дитини. Мальовнича старовинна низенька хата, мов біла печериця, стара повітка, льох і тин, кущі смородини й малини, тютюн, морква, квасоля, вся присадибна рослинність у цвітінні й плодах не тільки переповнює город, а й свідчить про господарськість, охайність і особливу любов до вирощуваних рослин працьовитої господині — матері Сашка: «До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитися навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.»
У творі ми спостерігаємо притаманне віддавна українському селянинові прагнення естетизувати кожний день свого життя, кожну побутову річ, все навколо себе: «Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти...»
Природа у творі казкова, чарівна, вона живе своїм утаємниченим життям: небо, зорі, річка: «Прокидаюсь я на березі Десни під дубом... Пахне в'ялою травою, квітами. А на Десні краса!»
Юний оповідач — Сашко — з притаманною йому дитячою безпосередністю сприймає світ навколо себе, стає зачарованим мандрівником навколишнім світом. З природи черпає він натхнення для своїх фантазій: «Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо», — думаю, — скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися», — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави», — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев», появляється лев». Дитина відчуває просто містичне єднання з природою, коли її слово може породити зміни в живому світі навкруги, і вона насолоджується таким злиттям зі світом.
І коли дитина вирішує творити добрі діла, то перш за все бажання її спрямовані на природу: «Не буду, — думаю, — їсти скоромного цілий тиждень! Носитиму дідові воду на погребню, скільки він схоче, і почну ходити до церкви». Далі, дивлячись на ластівок, я подумав: «От, коли б повипадали з кубла ластовенята! Я зараз же нагодував би їх мухами та хлібом, аби тільки ластівка бачила, на які діла я здатний та розказала Сусу Христу».
Малюючи колишні прекрасні й добрі часи, такий собі «золотий вік», дід теж пов'язує це із надзвичайним станом природи, не розділяючи світ людський і природний. Його розповідь про величезних комарів викликає добрий сміх, але й відчуття теплоти до цієї людини, що так любила світ: «А дід каже, що колись комарі були великі... На комарах він знається багато. Ціле життя чумакував по степах та годував їх...»
Краса справжнього єднання людини з природою відтворена письменником в образі діда Семена, який був, немов «...добрий дух лугу, риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом... Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось наче брав їх з води прямо руками...»
А от ще один спогад, що ілюструє злиття людини і природи, виражає любов до кожної рослинки: «Дід любив спати під дубом, перед тим, як заснути, він довго і якось так лагідно позіхав, ніби прощаючи світу всі його пустощі, і розказував косарям про молоді і тії літа, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Річки й озера були глибші, риба більша й смачніша, а вже грибів та ягід у лісі — не переносити, та й ліси були густіші, трапи — вуж не пролізе, хіба тепер трави!...»
Дослідники неодноразово помічали, що від часів Гоголя про Україну ніхто ще так захоплено й яскраво не писав. Вся «Зачарована Десна» осяяна любов'ю до природи, є гімном їй, укладу життя пращурів і давнім народним звичаям, традиціям. Довженкові притаманна висока філософія «еродності» людини й природи, з Богом створеним світом. Саме любов, проникаючи в серце людини, дає їй можливість побачити красу рідного краю, відчути Батьківщину як спою душу.
Саме в природі людина знаходить опору для свого існування. І для Довженка опоетизована земля його дитинства — це підґрунтя його існування, джерело натхнення. Після важких років випробувань митець немов виходить на берег материзни духовно оновленим, сильним, по-справжньому мудрим і наділеним почуттям глибокого гумору.
ІІ ВАРІАНТ
Я ніколи не бачила Десни, але мені здається, що якби я раптом опинилася на її берегах, все там було б мені знайомим і близьким. Це завдяки таланту О. Довженка, який у кіноповісті «Зачарована Десна» так описав «незайману дівицю», що, прочитавши книгу, дістаєш стільки чудових вражень, ніби вернувся з казкової подорожі.
Що мене особливо вражає в цій кіноповісті, так це те, що автор вже в дорослому віці зберіг дитяче світосприймання.
У кіноповісті нема єдиної сюжетної лінії, але ті окремі спогади, які записав О. Довженко, сповнені такою любов'ю до природи рідного краю, до людей, які оточували його в дитинстві, що мимоволі й у читача розгоряється в серці така ж велика любов до природи України. Та й на свою місцевість починаєш дивитись по-іншому.
Під вцливом «Зачарованої Десни» починаєш розуміти, що природа жива, вона безперервно змінюється. Але в усіх своїх проявах природа прекрасна. Без любові до неї не буде художника, не буде Людини.
О. Довженко був великим художником, бо тільки митець такої величини міг звичайнісінький город коло селянської хати описати так, що він здається нам якимсь казковим царством, в якому кожна рослинка намагається випередити іншу в рості, зайняти найвигідніше місце, де сонця більше, де простору доволі.
Але з якою дитячою безпосередністю описано, як малий Сашко вириває моркву, яким грішником почуває себе, слухаючи прокльони баби.
Не тільки природа навколо хати Довженків була незвичайною. Люди в хаті і в селі теж були незвичайні. По-своєму прекрасні, добрі, хоч іноді й дивакуваті.
Одна баба Маруся чого варта! Мала баба талант: так уміла проклинати, що й дня без прокльонів прожити не могла. Це була її творчість, її мистецтво. А дід Семен «любив гарну бесіду й добре слово». Скажіть, чи чули ви де такий кашель? Цілий оркестр грав у грудях діда, по тому кашлю люди погоду вгадували. А який запальний був дід під час косовиці!
З великою любов'ю автор пише про маму, яка любила понад усе «саджати що-небудь в землю, щоб проізростало». Тому й росло в їх городі стільки всякої всячини, що влітку й не поміщалося, і тоді рослини лізли на хлів, вилазили на вулицю.
І все ж із найбільшою теплотою змальовано у повісті батька. «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив», — пише Олександр Петрович. Скільки він переробив усього, яким величним був і тоді, коли рятував від повені людей, і тоді, коли орав, сіяв.
Які б випадки із свого дитинства не описував О. Довженко, він завжди подає неповторні пейзажі. Бо людина й природа у його творах — це щось нерозривне.
Ніхто не може залишитись байдужим, читаючи про косовицю на берегах Десни, де на дубі сидить ворона, що вміє віщувати погоду, де пахне в'ялою травою. У лісі — гриби, у лозах — ожина, у річці — риба. Ось яким було те царство, в якому набирався сили й мудрості майбутній великий художник, письменник і режисер.
Якщо баталії при поділі сіна описані через дитяче світосприймання Сашка, тому й дещо гіперболізовані, то опис іншої війни, коли горіло село, коли фашисти в огонь кидали живих дітей, а матері й собі за дітьми самі кидались в огонь, — це вже опис дорослого Довженка. Він і сам горів у тім вогні — страшний цей опис, бо немає нічого на землі, страшнішого від війни, коли гинуть і дорослі, і діти.
О. Довженко вміє писати по-різному. З благоговінням, як пише він про прадіда Тараса, про батька, у якого в очах було повно смутку. З захопленням, як пише автор про дядька Самійла, якого людити ми Косар, такий умілець був. З гумором, як описує «великого мисливця, якого пізнавали здалеку дикі качки і який частенько забував дома як не цілу рушницю, то курок».
Про кого б не йшла мова, відчуваєш ту любов, з якою О. Довженко и тішився до людей праці, до тих, хто був красивий і тілом, і душею. І їм любов робила його добрим, чуйним, здатним сприймати чарівність і не повторність і Десни-дівиці, і колядок різдвяних. Тоді все навколо і ставало казкою. Говорили коні, появлявся, коли треба, лев.
І хоч О. Довженко з гумором пише про те, що жили вони в гармонії з силами природи і зимою мерзли, літом смажились на сітці, восени місили грязь, читач відчуває, що така гармонія справді існувала, бо інакше не вийшла би з-під пера його така чудова повість про красу природи і красу людини, якою є «Зачарована Десна».
ІІІ ВАРІАНТ
Наддесення... Місячні ночі над річкою, світ дитячої чистоти і святості, що з такою силою відбився в «Зачарованій Десні». «Далека красо моя! — звертається Олександр Довженко до річки, та й не тільки до неї. — Щасливий я, що народився на твоєму березі, що нив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах...»
Через увесь твір проходить образ Десни, сприйнятої «зачарованими» очима малого Сашка. Поезію дитинства творить Олександр Довженко у своїй кіноповісті. В одних рядках — люди, в інших — природа. А яка чарівна вона навкруги Десни! Природа у «Зачарованій Десні» живе, безперервно змінюється.
Блискуче відтворена Довженком природа змінюється паралельно з настроями героя, виступає емоційним акомпанементом до його відчуттів: «Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну». Той невеликий клаптик землі біля Десни — такий собі земний рай, що його Довженко не бачив більше ніде в світі в своєму дорослому житті. Як там пахнуть стиглі яблука й огірки, а яка музика бринить, коли клепають косу! А яка там щедра природа! Через світосприйняття малого Сашка письменник змальовує картини сінокосу, багатство літа: «Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в'ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці... І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба...»
Серед цієї розкішної природи на березі чарівної Десни живуть люди — працьовиті, мудрі, талановиті. Щастя матері Сашка у праці біля землі, для неї немає більшої радості, як бачити, що із землі «вилізає всяка рослиночка». Щастя батька — у любові до своїх дітей, до рідного краю, до природи, до праці. Сашків дід Семен — «добрий дух лугу», що має потаємний зв'язок з природою, вміє розмовляти з кіньми, телятами, з травами, старою грушею і дубом — з усім живим, що «росло і рухалось навколо». В любові до природи і праці виховували Сашка. Живучи в органічній єдності з природою, хлопчик милується нею, намагається осягнути її розумом. Тому і вважає свого собаку Пірата членом родини, тому і знає, що ворона-просвісниця не тільки «завідує погодою», але й знає кожного, «як облупленого».
У співжитті з природою люди багатшали душею, чистішали помислами. І зоряні ночі під час сінокосу, і плескіт весняної води, і, звичайно, красуня Десна, свята ріка незабутніх Сашкових мрій, — все це, безперечно, проніс Олександр Довженко через своє життя. Дуже точно визначив зміст кіноповісті Максим Рильський: «Зачарована Десна» — це задушевна лірична сповідь, по вінця наповнена любов'ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорботним минулим і з її великим і радісним майбутнім».
|
