І ВАРІАНТ
Видатний український письменник Микола Хвильовий велику увагу приділяв внутрішньому світу людини, його цікавила особистість у складних умовах, поставлена перед вибором. Можливо тому що й сам він постійно вагався між своїм революційним обов'язком і тим, що бачив у реальному житті, тобто наслідками революційної діяльності. Ці переживання, уболівання за долю народу, який потрапив під колеса історії, і призвели до трагічного пострілу, що обірвав життя талановитого письменника.
У кожній новелі М. Хвильового є герой, поставлений перед вибором. Автор розглядає всі можливі варіанти розв'язання цієї проблеми: інколи персонажі здаються і пливуть за течією, інші відстоюють свої переконання до останнього подиху, дехто навіть не помічає, що давно вже зрадив вимріяній ідеї, а ще хтось у намаганні довести свою вищість утрачає людяність. Найцікавішим з цієї точки зору є оповідання з іронічною назвою «Я (Романтика)», безіменний герой якого розривається між виконанням революційного обов'язку і збереженням моральних принципів, які має кожна людина.
Він потрапив у жорстокий світ революційного перетворення дійсності, де немає місця любові до людини, ніжності, добра. У цьому світі панує жорстока необхідність насадити новий лад і знищити всіх непокірливих, усім розпоряджається «чорний трибунал комуни». Та хіба ж можна без наслідків, вільно відкинути ту частину душі, яка здатна сприймати красу, жаліти й любити? Важко, навіть якщо тебе ведуть до цього рішення через злочини, насильство й убивства. Тому так різко відчуває персонаж оповідання свою провину: «...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!!» Людська душа не має ціни, тому смертний вирок одному є вироком мільйонам душ, це вирок собі, в першу чергу.
Герой намагається врятуватися від безглуздого самознищення у своєї матері, де затишно і спокійно «горить лампада перед образом Марії», де квітне м'ята, де «ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору», де мати завжди пожаліє свого «м'ятежного» сина. Та доводить письменник, що не можна жити із роздвоєним сумлінням. Якщо одного разу ти став на кривавий шлях винищення собі подібних, то вороття не буде, не можнабути слугою двох панів. Жорстока дійсність поглинає головного персонажа. Він усвідомлює це, коли «схопили нарешті й другий кінець» його душі — коли на революційний суд привели рідну матір.
Усвідомлюючи часто невинність «обивательського хламу», тобто тих, кого вони прирікали до розстрілу, чи зможе він помилувати свою неньку, чи зможе показати свою слабкість перед жорстоким доктором Тагабатом, перед тупим виконавцем волі трибуналу — дегенератом? Ні, страх перед власною загибеллю, страх виявити себе не вірним революційній ідеї перевершує синівську любов. Письменник показує нам вагання свого персонажа, що в цей час знаходиться ніби поза свідомістю: він не тямить, що робить і куди йде. Жорстокі виконавці революційної волі дають йому шанс поступитися переконаннями, уже й доктор Тагабат відступає від неминучості вироку, але вибір зроблено: мати стає жертвою на вівтарі революції. Нечуваний вчинок, страхітлива жорстокість. Та це правдива картина подій революції та громадянської війни.
До вбивства матері, я вважаю, ми можемо говорити про трагізм особистості, поставленої перед вибором, але із убивством найріднішої людини особистість зникає, залишається лише звіряча сутність істоти.
Микола Хвильовий вважав себе справжнім революціонером, але його вибір був іншим — краще припинити своє існування, ніж коїти злочини, прикриваючись високими ідеями революції.
ІІ ВАРІАНТ
Ах, як мертво навкруги, як мертво,
Запеклися на залізі уста іржі,
Пеленає революції мовчазні жертви
Моїх думок розпатланий кужіль.
М. Хвильовий Твори Миколи Хвильового — це біль романтика, що втратив свою віру, якому зрадила його мрія. Замість омріяної «загірної комуни» він отримав страшну дійсність. Мова йшла про тоталітарну систему, базовану на руйнуванні особистості, індивідуалістської української культури, оскільки головним своїм завданням ця система ставила «відняти те, чим володів», «вирвати з корінням» — ось ідеал спільного для всіх щастя.
Герой Хвильового — звичайний солдат революції, який переживає трагедію руйнування своєї особистості. Письменник намагається розпізнати в звичайній людині людину, розкрити її внутрішній світ, відтворити складну психологічну реакцію особистості на нову соціально-економічну реальність, і тому заглядає в самі глибини свідомості та підсвідомості, акцентує увагу на суб'єктивно-виражальних моментах, захоплюється підсвідомим, стихійним пориванням героїв до чогось незвичайного, такого, що розриває рамки буденності.
Головний герой оповідання «Я (Романтика)» переживає роздвоєння своєї натури. З одного боку, він цілком вірний революції, а з другого, душа його болить через любов до власної матері, якої він повинен зректися. Герой має здійснити вибір, але вагається і мучиться, страждає. Письменник майстерно розкрив психологічний стан свого героя, який в ім'я революційної дисципліни приховує розкол свого власного «я»: «Невже я, солдат революції, хиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?».
Письменник романтизував тип революціонера, готового в ім'я торжества революційної ідеї переступити через власне «я», витравити з себе почуття милосердя, співчуття, жалю. Хвильовий ще й сам не уявляє, передбачаючи це у своєму творі, у що пізніше виллється ця аскетична, сліпа покора диктату обставин.
«Що найголовніше для людини?» — ніби питає письменник. — Чи його сліпа вірність, чи мати — центр його душі, квінтесенція його існування?». Недарма твір починається такими зворушливими словами: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна» . Отже, мати — це втілення вікової чистоти, тому що вона є втіленим прообразом Марії, Божої Матері, і вона — містилище всього людського в людині, вона — оберіг людської душі, сенс буття. Однак любов до матері заважає комунарові бути слугою революції, оскільки революція наказує вбивати, а мати кличе до доброти й любові. Образ матері — частина «я» героя, приховувана ним від усіх: «Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі».
Образу матері протистоїть образ доктора Тагабата — втілення злої бездумної сили, яка рухає світом у страшний момент суспільного зрушення. Герой ніби знаходиться під його неухильною увагою і тому не може бути самим собою. Тагабат — революційна воля, яка мучить і змушує зрікатися себе самого: «Але коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою — «розстрілять» — мене раптом взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт, і я, главковерх чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії».
Роздвоєння душі героя оповідання чітко визначається таким висловом, що повторюється постійно: «Я — чекіст, але я і людина». Виходить, що ці два поняття суперечать одне одному, що чекіст не повинен бути людиною, не є людиною. Герой не просто несе на собі тягар власної відповідальності, він переймається відповідальністю за всю історію, за ціле людське суспільство: «Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...». Перед героєм проходить ціла черга людей, яких він мусить прирікати на страту. їхні обличчя болем закарбовуються в його пам'яті: жінка, мати трьох дітей; мужчина, який падає на коліна та просить милості, інші. І він знаходить в собі сили промовити: «Розстрілять!» Але настає момент символічного вибору — перед трибуналом у натовпі черниць опиняється власна мати: «...але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: — Ти? І чую з натовпу женщин зажурне: — Сину! Мій м'ятежний сину!». Герой не просто повинен стратити свою власну матір, зректися любові до неї, він мусить вбити частину самого себе, свою власну душу. І, здається, він здатний на такий вчинок заради своєї мрії, та вагання його страшні й болючі: «Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни».
Мрія, мета, до якої йде герой, дуже далека, тому вона уявляється як «загірна комуна», її не можна побачити протягом одного реального життя. Але герою доводиться саме тепер, в його реальному житті зрікатися чогось, зрікатися найважливішого для себе. Чи принесе це зречення щастя особисто йому, цій реальній людини з реальним життям? Ні, тому що для революції конкретне життя конкретної людини нічого не варте, вона оперує масами, руйнуючи особистості. У цьому і полягає трагічність існування героя «Я (Романтика)».
Трагедія героя М. Хвильового — це й трагедія самого письменника та багатьох інших митців, творче «я» яких змушене було роздвоюватись під тиском політизованих вказівок як писати, про що писати і для чого писати, втрачаючи таку необхідну внутрішню свободу.
|
